“З вином в руці, весела та хмільна
іде обнять в огні дружину любу,
Хто знає, чи любов, чи просто чад вина
веде її на огнище до шлюбу!”
Поетка отже сама не знає гаразд, чи її жене до якоїсь мети її розумна воля, чи її демон, це підсвідоме “я”, без цілі й змісту, ця темна хіть, це міцне вино “з буйних мрій, святої віри, молодого палу”, від якого хочеться кинутися в бій “з широким розмахом збунтованого валу”; якому нема ні імення, ні оправдання, ні осуду…
Гюго і Ліст39 звеличили цей абстрактний, непогамований гін – перший в своїй поемі, другий в симфонічній поезії “Мазепа”. Знав про нього і Вергарен40, що блукав в своїй поезії: