Юліан Семенов
ІСПАНСЬКИЙ ВАРІАНТ
1938
Роман
© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Авторизований переклад з російської Надії Орлової
Перекладено за виданнями: Ю. С. Семенов. Альтернатива. Кн. 2, «Московский рабочий», 1976 г. Альтернатива. Кн. 4, «Московский рабочий», 1978 г.
Бургос, 1938, 6 серпня, в год. 30 хв.
— Це його машина, — сказав Хаген.
— По-моєму, в нього був «остин», а це «пежо». Що, не так?
— Це його машина, — повторив Хаген, — учора ввечері він схопив машину своєї коханки, як тільки вона втекла в Лісабон. Це точно.
— Не треба так хвилюватися, друже, — усміхнувся Штірліц, — якщо це він, ми його візьмемо. А якщо не він? Хордана завдасть нам серйозних неприємностей через Ріббентропа. Усі молоді міністри закордонних справ полюбляють спершу дотримуватись протоколу: хіба ви не бачите, в цього «пежо» дипломатичний номер.
Хаген висунувся з вікна «мерседеса». Він весь напружився, спостерігаючи, як Ян Пальма вискочив з невеличкої, пофарбованої в брунатно-зелений колір машини й поспішив д'о входу в аеропорт Бургоса.
— Це він, — сказав Хаген. — Тепер ви його впізнали?
— Впізнав. Тепер впізнав, — озвався Штірліц, закуривши. — Але ж він відлітає…
Хаген старанно обгриз ніготь на мізинці й відповів:
— Він не полетить.
— Ви завзятий оптиміст…
— А ви, як завжди, песиміст, штурмбанфюрер, — раптом широко усміхнувся Хаген, помітивши Пальму, що вибіг з аеровокзалу. — Зараз він полізе в машину й почне порпатися в чемодані…
— Ви провидець?
— На жаль, ні. Просто його паспорт лежить у кишені моєї людини.
До «мерседеса» під'їхав пікап і зупинився майже впритул — з того боку, де сидів Хаген. Сивий дідуган із сльозавими очима простяг Хагену зеленого паспорта. Хаген узяв паспорт, дав дідуганові пачку грошей, і пікап, рвонувши з місця, помчав по жовто-червоній піщаній дорозі в напрямку до гір.
— Усе, — повторив Хаген, — зараз він помчить до себе в готель. А по дорозі ми його схопимо.
— Удвох?
— Навіщо? Пікап чекатиме нас за поворотом. У ньому будуть наші люди. Вони підставлять цього сивого шахрая під машину Яна Пальми, і вам не доведеться гасити скандал з тутешньою поліцією, якщо навіть він виникне.
— Послухайте, друже, я не люблю грати наосліп. Чому я нічого не знав про цю операцію?
— Тільки тому, що вас не було до ранку, і Берлін доручив мені провести цю операцію… Разом з вами…
— Ох, честолюбець, честолюбець, — пробурчав Штірліц, — погубить вас честолюбство, Хаген.
— Поїхали, — сказав Хаген, — зараз він подасться до готелю. Хаген озирнувся: з-за ангара, де стояли літаки легіону «Кондор», повільно виповзала тупа морда військової вантажної машини.
— Усе, — повторив Хаген і, мов хлопчисько, щасливо засміявся. — Як по нотах.
«Нічого, — думав Ян, натискуючи на педаль акселератора, — я його лишив у шухляді стола. Або на столі. Просто я дуже злякався… Не треба так панікувати. За годину буде літак у Парижі. Нічого. Найголовніше, не втрачати спокою. Як варена телятина. Чи як рисовий пудинг. А чому як пудинг?»
Ян не встиг відповісти собі на це безглузде запитання. Взагалі у хвилини небезпеки він полюбляв ставити собі безглузді запитання й давати на них смішні, але неодмінно логічні відповіді — це вносило певну розрядку. Він не встиг відповісти собі, бо пікап, який він обганяв, раптом різко повернув ліворуч, і Пальма загальмував, але пікап ще більше взяв ліворуч; пролунав скреготливий і тугий удар металу об метал, і Пальма відчув, як його машину кинуло в кювет… На якусь мить він осліп, бо замість укоченої дороги побачив червоно-бурі, порослі брунатною травою глиняні брили, а потім інстинктивно зажмурився, коли сірий сучок розпоров вітрове скло крижаною пеленою, і зразу стало тихо… Він не пригадував, як довго стояла ця тиша. Коли міг знову мислити й відчувати, то вловив звичайнісінький рокіт мотора і подумав, що це була просто миттєва галюцинація, і нічого не трапилось, і все буде «ол райт», і він розплющив очі. Але побачив зовсім іншу машину і Хагена, що впирався пістолетом йому в груди, ставши на коліна на передньому сидінні машини, наче пустотливий хлопчисько коло батька, який сидів за кермом. Тільки замість батька сидів штурмбанфюрер Штірліц, котрий раз по раз поглядав у дзеркальце на Яна. Помітивши, що той розплющив очі, Штірліц сказав із звичною своєю лінькуватою усмішкою: