Він постояв у похмурому передпокої, що дихнув темрявою, поки Клиудіа йшла в дальню кімнату, підсунув до дверей стільця, щоб чути, коли раптом відчиняться двері, і сів на невеличку софу біля вішалки, зробленої з оленячих рогів.
Праворуч була «жила» кімната Штірліца, а ліворуч — ательє: тут в Іспанії він почав малювати. Це була єдина можливість відпочити: барви Іспанії такі, що самі по собі просяться на полотно. Штірліц малював олією та гуашшю. Коли він стояв біля мольберта, то розслаблювався і відчував колір, форму і сонце, тільки сонце: така вже Іспанія — тут у всьому відчувається незвичайне, жовте, синє, попелясто-сіре, розжарено-червоне, голубувате, біле сонце…
«Василь прийде через півтори хвилини, — стомлено подумав Штірліц, заплющивши очі. — Не Василь, Вольф. Який у дідька Василь?! Я не маю права навіть у думках називати його Василем… Ну й що ми зробимо — навіть удвох — за той час, який нам відпущено?» Не можна, щоб Доріана відвезли в Берлін. Біс його знає, чого так болить шлунок? Ці дияволи в кабаках тут легко продаються, можуть сипонути якоїсь гидоти проклятущому німецькому дипломатові, що ніяк не погоджується підвербуватися ні до греків, ні до мексіканців… Наймогутніші розвідки світу! Сверблячка в простаті, а не розвідки, а як же метушаться… Хто, цікаво, через них працює? Мої шефи з СД чи Лондон? А може, Париж? Чи?.. Угроблять залюбки від надмірного ентузіазму…»
Штірліц розплющив одне око й глянув на годинник. Минуло півтори хвилини. У двері постукали. Штірліц підвівся й неголосно мовив:
— Заходьте. Не замкнено.
Він це сказав по-італійськи: про те, що довкола нього крутилися «римляни», він написав у свій час офіційний рапорт Лерсту і дістав його санкцію провадити далі зустрічі. Про всяк випадок, поки вони з Вольфом не зайшли до кімнати й не ввімкнули музику, тут, біля сходів, треба бути обережними.
Вольф був у великих окулярах і в береті, що гладенько обтягував його чуприну; тому голова й здавалася лисою, він навмисне підбривав скроні дуже високо, щоб зберегти цю ілюзію, коли приходив із загону, де була рація, в Бургос.
Вони мовчки потисли один одному руки і пішли до кімнати, вікна в якій були прикриті товстими дерев'яними віконницям» — тому тут навіть удень відчувалася прохолода.
Вольф вислухав Штірліца, не мовивши й слова, і зразу прикро спохмурнів.
— Це страшно, — мовив він. — Я вже не кажу про те, що в Берліні бідолашному Доріану буде кінець…
— Емоційну оцінку я дав би конкретнішу, — хмикнув Штірліц. — Нас із тобою жде аналогічний кінець. Які пропозиції?
— Ніяких.
— Смішно виходити на зв'язок із центром лише для того, щоб повідомити їм цю новину. Треба давати свої пропозиції.
— Викрасти Доріана можна?
Штірліц заперечливо похитав головою.
— Навіть якщо ми підемо на риск і зробимо напад на твою контору?
— Коли Хаген відчує, що ваша бере верх, він пристрелить Доріана. Кави хочеш?
— Ні. Хочу води.
— По-моєму, в Клаудії немає холодної води. У неї завжди є холодне тінто.
— Почастуй холодним тінто.
— Зараз піду на кухню.
Штірліц зменшив гучність у старовинному грамофоні, але Вольф спинив його:
— Хай грає, мені подобається це танго.
Штірліц за хвилину повернувся з холодним глиняним глечиком і двома склянками.
— Поглянь, — озвався Штірліц, — ця висока гранчаста склянка схожа на…
— Еге ж… Тільки в нас із таких п'ють горілку…
— Чуєш, а в Барселоні є німецький «юнкерс»?
Вольф повільно пив червоне вино. Пив він його невеличкими ковтками і дивився на Штірліца, і той помітив, як у куточках чітко окресленого рота його товариша з'явилась усмішка. Вольф поставив склянку на стіл, вийняв з кишені носовичок, витер грані так, щоб не лишилося слідів його пальців, закурив і сказав:
— Ну й хитрющий ти чолов'яга.
— Як же ти оцінюєш цю мою рису?
— Я оцінюю її найпозитивніше, хоч ні в Барселоні, ні в Мадріді «юнкерсів» у республіканців поки що немає…
Прага, 1934
Борцов запитав:
— Ви перевірились?
— Що, що? — не зрозумів Пальма.
— Ніхто за вами не йшов?
— Так я ж спитав на прес-конференції, чи можу я зустрітися «вами, і всі чули вашу відповідь.
Борцов перевів шкалу приймача на іншу станцію — передавали останні вісті з Відня.
— Це все правильно, — сказав він, неквапом стягуючи через голову галстук, — тільки виходити вам звідси доведеться з саквояжем, у якому лежать гроші, багато грошей, і вам їх же доведеться провезти через кордон нелегально. Ось у чому вся заковика. Підкинуть вам провокацію тут — що тоді? Пальма посміхнувся: