— Дозвольте, товаришу комісар?
— Будь ласка.
Лондон, 1936
На прийомі в надзвичайного й повноважного посла Німеччини Іоахіма фон Ріббентропа зібралися активісти «Англо-німецького товариства», дипломати, відомі англійські й іноземні журналісти, актори, представники ділової громадськості. Частували, як завжди на прийомах у німецькому посольстві, смачною ковбасою, чудовим біло-рожевим окороком, і було дуже багато найкращого мюнхенського пива.
Уго Лерст, який зустрічав гостей біля входу, вклонився Мері Пейдж, потис руку Яну Пальмі й сказав:
— Ходімо, я познайомлю вас з моїми колегами. Але знайте, я нікому не говорив, що ви переможений, я говорив усім, що ви — переможець.
— Даремно, — зауважив Пальма, — я люблю, коли про мене кажуть правду. Принаймні про мої перемоги і поразки в спорті.
Мері засміялась:
— Не вірте йому, містер Лерст. Ян не терпить, коли про нього кажуть правду. Він страшенний честолюбець, він хоче завжди вигравати.
— Покажіть мені людину, яка любить програвати, — зітхнув Лерст. — Думаєте, я люблю програвати?
Він спинився біля благовидного старигана й звернувся до нього:
— Містер Роквон, дозвольте представити вам містера Яна Пальму. Він — діамантове перо Риги, пише й для ваших газет…
Пальма і Роквон потисли один одному руки. Лерст пояснив Мері:
— Містер Роквон — один з організаторів журналу «Англо-німецьке ревю».
— Я й не чув про такий журнал, — шепнув Ян Мері так, щоб його шепіт розібрав Лерст.
— Я теж не чула.
— Про нього мало хто знає, — усміхнувся Лерст, — а мені хотілося б, щоб про цей журнал знало якнайбільше людей у Великобританії.
— Справді, підпільний журнал у Лондоні поки що не в моді. А втім, хто знає, що буде через рік-другий.
— Я хочу познайомити вас з містером Ріббентропом, — сказав Лерст і підвів Пальму й Мері до посла.
На Ріббентропі був строго чорний костюм. У петельці поблискував невеличкий золотий значок члена партії.
— Пане посол, — звернувся Лерст, — дозвольте відрекомендувати вам друга Німмечини, журналіста Яна Пальму.
— Радий бачити вас, містер Пальма.
— Дуже радий бачити вас, пане посол.
— Міс Мері Пейдж, — сказав Лерст, відрекомендовуючи подругу Яна.
— Здрастуйте, міс Пейдж. Приємно, що ви знайшли вільну хвилину й завітали до нас.
— Міс Пейдж, — пояснив Лерст, — не тільки любить спорт, не тільки чудово співає про спорт, але й представляє собою клас англійських болільниць у спорті.
Мері зауважила Лерсту:
— Це не клас, це стан.
— Мабуть, міс Пейдж захоплюється не тільки спортом і піснями, — озвався Ріббентроп, — а й суспільними науками. Відрізнити клас від стану — це справа філософів та соціологів, і аж ніяк не чарівних жінок.
— У наш час, — відповіла Мері, — жінки дедалі більше й більше прагнуть до політики. Нічого не вдієш — це тепер модно.
Ріббентроп розвів руками:
— Що ж робити чоловікам? Мабуть, обов'язок рицаря — уступити місце жінці.
Пальма хмикнув:
— Якщо ми пустимо жінок у політику й уступимо їм місце, пане посол, нам буде дуже важко жити на світі. Почнеться найгірша форма ліберального вандалізму.
— Я гадаю, — сказав Ріббентроп, — що вандалізм нам загрожує зовсім не від прекрасних дам. Я гадаю, що варварство загрожує нам від тих чоловіків і жінок, які живуть на схід від Лондона, Берліна і — в певній мірі — від Варшави.
До Ріббентропа підійшов лорд Редсдейл — сухий, наче муміфікований дідок.
— Добрий вечір, мілорд, — мовив Ріббентроп і ступив крок назустріч Редсдейлу. — Я радий, що ви знайшли можливість прийти до нас.
— Добрий вечір, містер Ріббентроп, я завжди приходжу й буду приходити туди, де збираються люди, симпатичні мені і які поділяють мої погляди.
Редсдейл глянув на Яна й запитав:
— Ви син старого Пальми?
— Так, сер.
— Це ви іноді пишете для «Пост»?
— Так, сер.
— У вас воістину діамантове перо.
— Дякую вам, сер, але поки що я вважаю його залізним.
— Ну, це вже дозвольте мені давати оцінку вашій роботі, — сказав Редсдейл, — і запам'ятайте, що я не люблю робити компліментів. А втім, ви не жінка, і вони вам не потрібні. Сподіваюся також, що ви й не гомосексуаліст, тому й не маєте потреби в них, як розпаскуджений мужчина.