— Вважайте, що перший тур ви програли. Зараз починається другий — він складніший, а тому цікавіший. Хіба не так, Хаген?
— Набагато цікавіший, — погодився Хаген.
— І прийміть парабелум від його грудей, — порадив Штірліц, — а то пан Пальма подумає, що ми хочемо його вбити. У нас такого наміру немає. Хіба не так?
Машина в'їхала на подвір'я невеличкого особняка в горах. Ян знав, що цей особняк належить політичній розвідці Гіммлера, куди працівники фалангістської сегуридад не мали права доступу…
— Почнемо з самого початку? — спитав Хаген.
— Що ви вважаєте початком? — спитав Пальма, обережно помацавши пальцем марлеву наклейку на лобі.
— Початком я вважаю місце народження, дату народження, ім'я, — сказав Хаген.
— Ну, це не цікаво, — відповів Пальма. — У ваших архівах це все зафіксовано і не раз…
— Нам цікаво, щоб ви все це сказали самі, — озвався Штірліц. — Спокійно й докладно, пригадавши деталі, імена друзів і ворогів…
— Ян Пальма, громадянин Латвії, народився 21 травня 1910 року в маєтку Клава Пальми, надзвичайного і повноважного посла Латвії… Якщо можна, дайте мені таблетку пірамідону, страшенно болить голова.
— Зараз я попрошу, — сказав Хаген. — І води, мабуть?
— Краще ковток тінто[1], найсухішого.
— По-моєму, в університеті у вас червоне вино було непопулярне? — спитав Штірліц, поки Хаген, підійшовши до дверей, віддавав розпорядження. — Популярнішою була червона ідеологія?
— В університеті у нас було популярне віскі, — відповів Пальма, поморщившись, і знову обережно помацав лоба, розсіченого під час аварії. — Це активніше за вино і навіть за ідеологію…
— Стривайте, стривайте, — мовив Хаген, сідаючи верхи на свій стілець, — ми рано перейшли на університет. А ваше життя у батька в Індії? Ваша дружба з йогами?
— Він тоді був ще дитиною, — сказав Штірліц, — а нас цікавить початок його зрілості. А зрілість вам дав університет. Хіба не так?
— А мене більше цікавить, як він викрадав наш «месершміт» і вбив Уго Лерста! — кинув Хаген.
— Заждіть, дружище, — Штірліц нахмурився, — почнемо по порядку — з університету.
— Мені однаково. Зрілість, Уго Лерст, університет, ваш «месершміт». Тільки розмовляти я зараз не зможу, — тихо сказав Пальма.
— Ви хочете заявити протест з приводу викрадення? — спитав Хаген.
— Я розумію, що це марно, — відповів Пальма, — просто голова розвалюється. Дайте мені полежати, поки перестане нудити…
— Не стройте комедії!
— Почекайте, Хаген, — сказав, Штірліц. — Він же зовсім сірий, аж попелястий…
«Небо тоді теж було попелясте, — подумав Ян, лежачи на вузенькій софі в кімнаті без меблів. Вікно було заґратоване зсередини і закрите щільно дерев'яними віконницями знадвору. Попелясте небо в нас буває ранньої весни або під кінець зими… Коли ж це було точно? Сімнадцятого? Чи дев'ятнадцятого? Раніше датою вважався день, а тепер час такий швидкоплинний, що від дати нам лишається тільки рік… Зрідка місяць. Але це був березень. Чи лютий?…
Рига, 1934
Небо й справді було попелясте. Воно було одного кольору з піщаними дюнами та морем, і тому нелегко було здогадатися, чи розвидняється зараз, чи смеркає. Невеличка вілла теж здавалася попелястою, ніби намальована розмитою аквареллю в манері північно-німецьких майстрів кінця вісімнадцятого століття, і ця ілюзія минулого століття була б повною, коли б у будинку не гримів джаз, що його раз у раз розтинав високий срібний звук сурми. Два випускники університету — Гес Петеріс і Курт Ванг — сиділи на заскленій веранді, розглядали тих, що танцювали, і сьорбали пиво з грубих глиняних кухлів.
— Як хвацько витанцьовує Пальма, — сказав Ванг. — Тварюка…
— Навіщо так грубо? — посміхнувся Петеріс.
— А я люблю його.
— Справді?
— Справді… А ти?
— Заздрю. Я заздрю йому. Але по-доброму, без зла. Часом навіть з подивом.
— Чому?
— Так… Не цікавиться жінками, а вони летять до нього, як метелики на вогонь; не вміє фехтувати, а виграє бої, відвідує ваш дискусійний гурток, а гуляє на ті гроші, які йому присилає надзвичайний і повноважний тато.
— То що ж, це добре чи погано?
— Цікаво. Взагалі; він може дозволити собі опозиційність. Батько переказує йому немало грошей, так що не страшно погратися в опозицію.
— Будь собі на здоров'я й ти опозиціонером…
— Я не можу. Мені ніхто не переказує грошей. Я повинен бути з клубом, а не проти нього…