— Товариша, — виправив його Петеріс.
Генерал уважно подивився на Петеріса.
— Так, товариша. Я розумію. Пробачте мені за неточність. А втім, хто знає, де межа між поняттями товаришування і дружби?
— Межа очевидна, — відповів Петеріс, — вона зрима. Я не міг бути другом містера Пальми, бо він грав у опозицію, відвідував дискусійний гурток, а мені завжди було бридко.
— Я знаю про це. Нема нічого поганого, коли уважно вивчаєш марксизм. Правда, краще це робити індивідуально, ніж колективно.
— Я теж так гадаю. Я читав і Маркса, й Енгельса, і Леніна. Маю сказати, що манера їхнього мислення видається мені надто-прямолінійною, по-перше, і надто заумною — по-друге.
Гортон Посміхнувся.
— Ви оригінальні в своїх поглядах, бо мільйонів вісімсот тих, що симпатизують марксизму і Леніну, тепер дотримуються протилежної думки. Це вчення вони вважають зрозумілим, перспективним, таким, що підказує вихід вашому поколінню.
— Містер Гітлер зайнятий цією ж проблемою…
— Як вам сказати? — закуривши, спроквола мовив Гортон. — Містер Гітлер, по-моєму, значно більший прагматик, і він зовсім не інтелектуальний у нашому розумінні цього слова. Це й добре й погано… Так от, я просив би вас якимось чином ознайомитися з тією роботою, яку Ян Пальма веде в журналі «Англо-німецьке ревю». Журнал став, якщо ви помітили, популярним, його охоче купують. Простежте, будь ласка, яка — я сформулював би так — підкладка дружби Пальми з Лерстом і Ріббентропом.
— Добре, генерале, — відповів Петеріс. — Я виконаю ваше прохання, але якщо результати в якійсь мірі суперечитимуть моєму розумінню товариськості, я резервую за собою право більше до цієї теми в розмові не повертатись.
— Безумовно, — погодився Гортон. — Безумовно. Ви зробите висновок для себе, як людина, що представляє інтереси Латвії на острові… Чи довго Пальма житиме в Лондоні, мені певна річ, не відомо, а от коли він у Ризі відкриє філіал свого нацистського журналу, вам треба знати б про причини, які спонукали його до цього. Хіба не так?
«Розумний, диявол, — з приємністю подумав Петеріс, — у нього є чого повчитися, в цього «відставника». Не я йому маю допомогти, а він мені допомагає — так його слід розуміти… Оце так відставник…»
— Спасибі, генерале, — усміхнувся Петеріс, — я завжди радий зустрічатися з вами…
— Ми з вами снідаємо, — сказав Гортон, — а не зустрічаємось. М'ясо підсмажене чудово, поспішайте, а то прохолоне…
… В цій невеличкій радіостудії було напівтемно. Джаз-оркестр, з яким виступала Мері Пейдж, ще не зібрався. Тільки контрабасист обережно торкався витих струн. Біля «рояля сидів хлопець і награвав тиху мелодію.
Мері сиділа з Яном на високих стільцях у найтемнішому кутку невеличкого залу радіостудії.
— Ти змарнів, — сказала Мері, — ти замучився у своєму журналі?
— Ні.
— Чи тебе замучила расова теорія містера Гітлера?
Ян знизав плечима, але нічого не відповів.
— Ти досить хвацько пропагуєш його расову теорію.
— А чому б і не пропагувати?
— Не боїшся, що ми станемо фашистами?
— Не боюсь.
— Чуєш, — запитала Мері, — навіщо ти згодився на це?
— На що?
— На посаду головного редактора журналу, на почесний пост члена правління «Англо-німецького товариства»?
— По-перше, — мовив Ян, — ти мені сама підморгувала, коли я дивився на тебе в посольстві. Пригадуєш? Ріббентроп мені запропонував роботу в журналі, а я дивився на тебе. А ти мені моргала. Я подумав, що ти велиш мені стати головним редактором.
Мері закурила.
— Право давати остаточні поради мають дружини, а я — коханка. Взагалі, це непогано звучить: Мері Пейдж, коханка фашиста.
— Між іншим, — сказав Ян, — якщо ми не хочемо стати фашистами, то треба бодай знати, що ж таке фашизм.
— Ого! — засміялася Мері. — Виходить, ти сидиш у них з секретною місією?
— Чому? Чому я повинен сидіти з секретною місією? Якщо нацизм — це так погано, як усі кажуть, то я мушу в цьому сам переконатись. А якщо нацизм загалом не такий уже й поганий, то чому б мені не переконати тебе в цьому? Тебе і всіх?
— Тобі Відня було не досить?
— Не зовсім.
— По-моєму, до Відня ти був лютим антифашистом.
— У тебе хороша пам'ять…
— Інакше я не запам'ятовувала б нот…
— Лише в зіткненні двох полярних думок народжується істина. А істина — цікава книга…
— Думаєш написати про це книгу?
— Така книга потрібна завжди, — Ян постукав по дереву. — Я дуже хотів би написати таку книгу. Як думаєш, зумію написати?