Захмелілі льотчики сиділи поруч у кріслах — один німець, другий італієць — і обговорювали переваги нового «месершміта» над «капроні».
— Хоч це й не патріотично щодо моєї країни, — говорив італійський капітан, — але ваш новий месер, звичайно, набагато кращий. Ваші льотчики, мабуть, трохи хвастаються його швидкістю, але швидкість усе-таки дивовижна. Шкода, що ви його приховуєте навіть від нас. То хоч не хвастайтесь…
— Ми, німці, — відповів підполковник люфтвафе, — хоч і маємо чимало недоліків, але ми — не хвастуни.
Ян, неуважно обернувшись, сказав:
— Це якраз про те, що людські недоліки є продовженням їхніх достоїнств?
— Марксистське формулювання, — відповів Хаген. — Чи мені здалося?
— Здалося, — хмикнув Штірліц. — У них про це інакше сказано.
— Ви великий знавець марксизму? — здивувався Пальма. — Ось моя картка, заходьте при нагоді, побалакаємо про Маркса.
— З радістю. А це мої телефони — дзвоніть.
— П'ятсот сімдесят кілометрів! — вів далі італієць. — Це швидкість, яка розіб'є вщент усю авіацію світу. Я не вірю, що в нового месера така швидкість!
— Єдине, що ми вміємо тепер робити, — засміявся німецький льотчик, — так це збільшувати швидкість.
— Навіть шестисоткілометрову? — не міг угамуватися італієць.
— При нашому податковому пресі можна витиснути й тисячу кілометрів.
Пальма знову засміявся:
— Ось так і розголошуються державні таємниці.
Штірліц утупився поглядом в обличчя німецького льотчика. Той ніби завмер, похлинувшись сміхом.
— Пане Хаген, ви не знаєте, тут полюють на кіз? — спитав Пальма.
— А я не мисливець. Це шкуродерство — вбивати кіз… Нещасні, добрі істоти — хіба вони винуваті, що бог створив їх такими красивими? Що ж до риболовлі — тут я дока. Ловити мовчазних, хитрющих риб — це чоловіче діло. Я ладен підтримати компанію. Правда, Штірліц у нас чемпіон по риболовлі, і з ним змагатися я боюсь…
Штірліц, пробачившись, ступив до німецького льотчика — підполковника люфтвафе. Саме до нього й до італійця підійшов лакей з сандвічами. Штірліц узяв з підноса сандвіч і ніби ненароком упустив його на коліна німцеві.
— Вибачте, підполковнику, — заметушився він, — ходімо, в нас у туалеті є мило, ми змиємо цю пляму…
Він повів льотчика в туалет і там тихо сказав йому:
— Ви що, з глузду з'їхали? Базікаєте, як тетерук на токовищі! Ваше прізвище?
— Манцер, — відповів льотчик. — Віллі Манцер, штурмбанфюрер! Я не думав, що нас так чути…
— А італієць? Ви. ж не мені патякали, а йому! Ви, німець — не забувайте про це ніде й ніколи! Ворог підслухує, а він різноликий, наш ворог, надто різноликий і всеїдний.
Манцер зблід. Штірліц помітив, що спочатку став бліднути лоб, як у покійника, потім крапельки поту зросили все його обличчя — дрібні, наче намистинки. «П'є, — машинально подумав Штірліц. — Але п'є, мабуть, нишком, сам-один — інакше нам би вже подали сигнал…»
— Завтра подзвоніть мені по цьому телефону, — сказав Штірліц, вирвавши аркушик з блокнота. — Треба поговорити.
Берлін, 1937, жовтень
Увечері Гейдріх зайшов за Шелленбергом.
— Поїдемо за місто, — сказав він, — вип'ємо. Хочеться посидіти в якомусь невеличкому селянському шинку — лише там я ще відчуваю себе самим собою.
Він сів за кермо важкого «майбаха» і погнав машину по тихих, безлюдних берлінських вулицях — місто засинало рано — в напрямку до Заксенхаузена.
— Казкова в нас природа, — сказав Гейдріх, коли машина, поминувши Панков, вигулькнула на приміське шосе, — кращої ніде немає. Сосняки, дубові гаї — краса яка, правда ж?
— Я не люблю дубових гаїв, вони ніби наслідують олеографію, — відповів Шелленберг.
— Це не патріотично. Треба любити дубові гаї. Пруссія славиться саме дубовими гаями. Я люблю їх у дощовиті дні. Чорні стовбури й туга пружність зеленого листя… Як це строго й прекрасно…
— Я люблю море.
— Яке? Південне чи північне?
— Південне.
— Шелленберг, я завжди підозрював, що ви поганий патріот. Ну що може бути хорошого в південному морі?! Спека? Безвілля у всьому. Північне море — мужнє, ревуче, суворе, з ним приємно боротися, коли запливеш за милю від берега, а вали йдуть на тебе і намагаються потягти з собою — це я люблю.
— Вам треба було народитися морським поетом.
— Я народився моряком, я й досі бачу море уві сні — наше північне, грізне море…
— А я уві сні бачу береги Африки, величезні порожні пляжі…