— Ви ще скажіть «дякую штурмбанфюрер»… Ви що, з глузду з'їхали?! Я ненавиджу офіційність у стосунках з товаришами. І взагалі, варто цього латиша записати за вами: ви організували його викрадення, ви його привезли сюди. Це ваш перший серйозний іноземець?
— Справді так.
— Ну й тримайте його за собою. Я надішлю рапорт про вашу роботу.
— Спасибі… Я навіть не сподівався на це…
— На що не сподівались?
— Ну… На таку щедрість, чи що…
— Яка там у біса щедрість, Хаген? По-перше, спека, а по-друге, ви ще з ним настрибаєтесь — він міцний горішок, та й Лерст, мені здається, напридумував чимало, бідолаха. Я чомусь не дуже вірив у його версію.
— Я певен, що в Берліні з ним як слід розберуться.
— Звичайно, розберуться. Коли будемо відправляти?
— Ви ж читали шифровку, там сказано: «Найближчим часом його перевезуть до Берліна».
— Так, правильно. Правильно, друже. Гаразд. Я махну до міста — відпочину, а ви з ним починайте.
— Де вас знайти, якщо раптом виникне така потреба?
— А що може статися? Нічого не може статися. Шукайте мене в моєму готелі або в барі «Кордова».
І Штірліц поїхав собі.
Коли Пальма сказав Хагену про свою домовленість з Мері, той зрозумів, яку помилку він допустив, розпочавши операцію з похованням «Пальми, який загинув під час автомобільної катастрофи», — обличчя сивого старигана-злодюжки, який спритно крав з кишень гаманці, знівечили до невпізнанності, але зовсім забули про машину Пальми, що стояла в готелі. Хаген, здавши Пальму під догляд своїх помічників з охорони, зразу ж подзвонив у готель і в бар «Кордова», в надії знайти Штірліца. Але його ніде не було. Штірліц, звісно не сподівався, що Хаген дзвонитиме йому. Він знав честолюбство гауптштурмфюрера і не сумнівався, що Хаген був щасливий, залишившись віч-на-віч з Яном. Штірліц аж ніяк не міг передбачити, що той почне його розшукувати, — Хаген обожнював допити. Він провадив їх у провінційній манері: з великими, значущими паузами і зловісним ходінням за спиною заарештованого, і Штірліцу було забавно спостерігати трохи хлоп'яче самолюбування Хагена. «Мабуть, у дитинстві його здорово били приятелі, — якось подумав Штірліц. — Слабкі люди дуже дорожать правом стати сильними, яке вони не завоювали, а дістали в подарунок».
Штірліц досить добре знав Хагена, саме тому й не став забезпечувати собі алібі на випадок, якщо Хаген не знайде його в тих місцях, які він йому назвав перед від'їздом до міста. Але на жодну з названих адрес він не поїхав. І алібі в нього на цю поїздку не було.
А йому треба було завжди забезпечувати своє алібі: Максим Ісаєв краще за інших знав, як це важко — бути повсякчас штурмбанфюрером Штірліцом.
… Відрядження до Іспанії було для Штірліца, — хоч він і відчував, як щось на нього насувається, — все-таки несподіванкою. Після того як Гітлер увів свої війська у Рейнську область, розтоптавши таким чином Версальський договір, ні Франція, ні Англія не виступили проти нього, в Німеччині намітилась певна роздвоєність: міністерство закордонних справ, яке очолював старий дипломат Нейрат, і генеральний штаб, котрий ще й досі вважав, що Гітлер служить їм, військовим, а не вони йому, пропонували тактику очікування. Гітлер, навпаки, втішаючись п'янкою насолодою першої зовнішньополітичної перемоги, підкріплений, силою зброї, закусив вудила.
Уміння відчувати — цінна риса розвідника, але ще ціннішою рисою слід вважати його знання.
Штірліц ще тільки починав по-справжньому свій шлях у закордонній розвідці Гейдріха; він був, як казали в імперському управлінні безпеки, на «першому поверсі», тоді як кабінет рейхсфюрера містився на п'ятому.
Робота в Іспанії мала допомогти Штірліцу піднятися на ту сходину, яка вела з першого поверху на другий: од відчуття до знання.
Центр, одержавши його шифровку про відрядження до Іспанії, зобов'язав його зайнятися вивченням постаті «сеньйора Гулієрмо» — під цим ім'ям разом з Франко працював начальник абверу рейху адмірал Канаріс, який керував агентурною сіткою в Іспанії ще в часи першої світової війни.
Коли Штірліца, після того як він дав підписку про нерозголошення «вищої таємниці рейху», відправили в Бургос, він зразу ж перейшов на другий поверх. Тут, за Піренеями, він дізнався багато чого, що було воістину «вищою таємницею рейху». (Пілотів Пунцера і Герста за розголошення факту, що вони воюють разом з Франко — написали, дурненькі, в листах додому, — розстріляли в гестапо «тата» Мюллера без суду й слідства. Таємниці, що до них Штірліц підійшов за ці два роки, були набагато важливіші: якби Гейдріх дізнався, куди ці вищі таємниці рейху надходять, то на Штірліца чекали б страшні тортури перед четвертуванням — про розстріл він міг би мріяти як про порятунок, як про щастя та милість…)