Паоло Россі
Їсти. Потреба, бажання, одержимість
Подорож у світ ідей
Воістину, із їжі виникають створіння –
Ті, що перебувають на землі;
Потому їжею вони й живуть,
І в неї ж під кінець вони увіходять,
Бо їжа — найстарша зі створінь;
Тому звуть її зіллям [що все зціляє].
Воістину, всіляку їжу отримують ті,
Хто почитає їжу як Брахмана,
Бо їжа — найстарша зі створінь;
Тому звуть її зіллям [що все зціляє].
Із їжі народжуються істоти;
Народжені, зростають вони завдяки їжі;
Вона живить і [сама] живиться створіннями
І тому зветься їжею.
Ця книжка не зовсім про їжу або не про їжу зовсім. Того, хто почав читати цей твір, я радо вітаю у світі ідей. І проводирем у цьому світі сьогодні буде італійський мислитель Паоло Россі. Хоча цього уславленого історика і філософа, на жаль, вже немає серед живих, його думки неначе живуть власним життям, тішать і надихають, створюють інший світ і відкривають грані світу нашого, долучають до вселенської гри людського існування. «Ідеї народжуються з життя, але мають здатність і відокремлюватися від нього», — каже автор.
Паоло Россі вважається одним із найвидатніших філософів італійської культури. Навчався в Анконі, Болоньї і Флоренції. Викладав історію філософії в Міланському університеті, Кальярі та Болоньї, працював редактором дитячої енциклопедії видавництва «Мондадорі», згодом оселився у Флоренції, отримав звання професора Флорентійського університету та став членом Академії Лінчеї. Остання є найстарішим інтелектуальним центром італійської науки (від 1603 р.), члени її звуть себе «рисьєокими» (lincei) на відзнаку особливої проникливості зору, необхідної для наукового пізнання (також від імені Лінкея — дозорчого у аргонавтів).
Россі майже все життя займався історією філософії і науки, віддаючи перевагу XVI та XVII століттям, опублікував сотні нарисів і статей в італійських і провідних світових журналах. Курував серію «Історія ідей», був науковим редактором і рецензентом у десятках фахових міжнародних видань, у тому числі Європейському журналі філософії (European Journal of Philosophy), Міжнародному історичному журналі (Revue Internationale d'Histoire) та Методологічному психіатричному журналі (Psychiatrie méthodologie) і багатьох інших. У 1997 р. його призначили президентом «Італійського товариства вивчення відносин між наукою та літературою». Важко навіть перерахувати всі регалії та відзнаки цієї людини.
Книжка «Їсти» — фактично остання з його величезного творчого доробку — це своєрідний маніфест, довершена збірка поглядів непересічного вченого. Коли її читаєш, неначе чуєш неспішну оповідь. Місцями навіть здається, що співрозмовник — композитор-імпровізатор, який бере тему та вміло й усебічно розвиває її аж до неочікуваних видозмін. І вже перед вами замість заявленого у заголовку поняття непевні обриси, тіні, зміщені акценти. Цій оповіді притаманні рух і розвиток, трансформації, несподіваний кут зору. Ніби під мікроскопом розглядає автор усе нові й нові грані цього явища. До речі, усі тонкощі стилю автора вдалося майстерно донести в українському перекладі.
Їжа, поїдання, тілесне і духовне засвоєння, кругообіг — дуальні процеси між природою і культурою у їхньому взаємопроникненні, одна з наріжних цеглин будови людської цивілізації, важливий елемент духовної культури. «У цій невеличкій книжці я також звертаюся до теми історії ідей — єдиної теми, над якою я працюю починаючи від середини двадцятого століття. Історія, а точніше, багато історій, які я розповідаю, наповнені приємними речами, але в них часом є немало таких жахів, що навіть важко уявити. Це божевільне переплетіння речей, які не повинні бути разом, які не повинні змішуватися, та все ж вони таки змішуються», — краще за автора не скажеш. І робить він це з неперевершеною ерудицією, охопленням і вишуканим стилем.
Ідеї, природа, культура, голод, піст і святість, страйки, канібали, вампіри, їжа як манія, глобалізація й апокаліпсис, примітивізм, «натуральна» та «ненатуральна» їжа, анорексія та ожиріння, психологія та фобії, культи, мода — такі віхи та реперні точки цієї наукової розвідки. І в кожній Россі знаходить щось нове, щось цікаве, щось приховане.
«Постійне та невпинне вживання метафор, пов’язаних із їжею — як щодо предметів нашої любові, так і тих, що є об’єктами нашої непримиренної ненависті, — приховують у собі закоренілі прагнення та глибокі емоції».