У травні 1994 року Італійська єпископальна конференція прийняла рішення про те, щоб
«сприяти переконливому та рішучому відродженню покаянних заходів серед християн. Що передбачає у першу чергу — як зазначено у тексті рішення — дотримання євангелічних вимог щодо покаяння, а також надання гідної відповіді на виклик споживацтва та гедонізму, які дуже поширені у сучасному суспільстві»[28].
У тому тексті кардинал Руїні звертався до тверджень, висловлених папою Павлом VI під час Другого Ватиканського собору в Апостольській конституції «Paenitemini»:
«Серед найсерйозніших і найнагальніших проблем, що перебувають у центрі наших пасторальних турбот, далеко не останньою є необхідність нагадати нашим дітям — і всім вірним сьогодення — про значення та важливість святих заповідей щодо покаяння».
У грудні 2001 року папа Іван Павло II запропонував започаткувати день молитви та посту, що об’єднав би вірян усіх релігій і захисників миру в єдиному прагненні виступити проти всіх воєн, тому що «любов перемагає ненависть, мир — війну, правда — брехню, прощення — помсту»[29]. Ці слова викликали загальне схвалення, але водночас викрили явні суперечності між представниками католицького світу. У своєму зверненні з нагоди Великого посту папа Бенедикт XVI стверджував, що піст «допомагає нам придушити в собі егоїзм і відкрити серце любові до Бога та до ближнього»[30]. В наш час католики постяться (чи краще було б сказати: повинні поститися) всього двічі на рік: Попільної середи та Страсної п’ятниці.
Не знаю, чи це правда — як вже зазначалося раніше[31], — що в наші дні протестантська та євангелістська церкви переживають справжнє відродження посту. Але я вважаю, що в католицькому світі він майже зник. Цю думку поділяє зі мною теолог Енцо Б’янкі, який у номері від 8 березня 2009 року газети «Avvenire» писав:
«У західноєвропейському світі, на відміну від того, що відбувається сьогодні у релігійних середовищах Сходу, церковна практика посту фактично майже зникла; утримання від споживання м’яса щоп’ятниці у вільній формі замінено іншими видами дотримання релігійного культу, не пов’язаними з їжею, а дотримання аскетичного посту обмежено лише двома днями на рік: Попільною середою та Страсною п’ятницею, тоді як підготовчий піст, тобто піст під час підготовки до Євхаристії, або Святого Причастя, формально скорочено до години... Отже, практика посту, яка була започаткована ще в Ізраїлі і яку відтак наново відродив Христос, широко підтримувана церковними традиціями Сходу та Заходу, поступово сходить нанівець і вже майже не застосовується».
Лише позбавлене своїх споконвічних цінностей християнство, як зазначає Б’янкі,
«може відмовитися від посту як від чогось, що не має особливого значення, та думати, що його можна замінити якимись іншими другорядними обмеженнями (тобто обмеженнями, що не стосуються таких життєво необхідних потреб, як їжа); ця тенденція вказує на забуття важливого значення тіла як храму Святого Духа. Насправді піст то є форма сповіді вірянина у своїй вірі в Господа за допомогою власного тіла, своєрідний антидот проти інтелектуалістського приниження значення духовного життя або його змішування з психологічною стороною буття»[32].
На мою думку, більшість представників світської культури настільки захопилися полемікою щодо вірувань і забобонів, які існують серед католиків, що навіть не помічають тих шпарин, розколів, справжніх тріщин, що з’явилися на столітніх стінах католицької церкви. Значне скорочення практики посту (в якому дехто вбачає її повне зникання) деяким представникам католицького світу все ж видається частковим і другорядним. В одному з номерів журналу «MicroMega», який було повністю присвячено питанням харчування, теологові Адріані Дзаррі (що опублікувала безліч книжок і співпрацює з багатьма газетами, починаючи з «Osservatore Romano» та закінчуючи «Il Manifesto») не вдалося приховати власного замішання, викликаного переважною кількістю у церковній літературі та словниках текстів про піст і майже повною відсутністю релігійної літератури, присвяченої їжі та харчуванню. Дзаррі вважає справжньою удачею той факт, що Тридентський собор не розглядав питання їжі, інакше «можливо, збільшив би кількість днів посту за рахунок зменшення святкувань». Щодо останніх, згідно з теорією Дзаррі, саме їм слід віддати перевагу; на її думку, неталан їжі та сексу в християнській традиції пов’язаний із «теологією хреста, якій пощастило більше (значно більше)» і яку католицька церква постійно й невпинно нав’язувала, аж поки це не призвело до «надзвичайної та надмірної скорботи, важливими частинами якої є поміркованість за столом та у ліжку»[33].
28
https://w2.vatican.va/content/paul-vi/it/apost_constitutions/documents/hf_p-vi_apc_19660217_paenitemini.html
29
http://w2.vatican.va/content/john-paul-ii/it/angelus/2001/documents/hf_jp-ii_ang_20011209.html
30
http://w2.vatican.va/content/benedict-xvi/it/messages/lent/documents/hf_ben-xvi_mes_20081211_lent-2009.html. Див. N. Gori, Il digiuno e le religioni, в «L’Osservatore Romano», 6 березня 2009.
33
A. Zarri. Cibo e cristianesimo, в «I quaderni di MicroMega», додаток до № 5, 2004, с. 38–40.