Мушу зізнатися, що мене вразив той факт, що Адріана Дзаррі щодо цього питання веде мову про «нашу підозрілу та нав’язливу цнотливість». У мене виникає питання: чия це наша? Черниць-самітниць? Наших сучасників? Італійців? Психолог-сексолог Валерія Рандоне написала ось що:
«З часом у результаті радикальних культурних змін у суспільстві питання сексуальності теж набуло нових значень; його відокремили від притаманного йому перше єдиного аспекту продовження роду, зруйнували наявні раніше обмеження щодо отримання задоволення для жіночої статі, визнали за допустимі низку не надто шокуючих статевих збочень, тоді як у засоби масової інформації та інтернет виклали для загального доступу приклади спортивної сексуальності з мізерними збуджувальними й емоційними конотаціями. У світлі всіх цих змін щодо норм поведінки навіть незайманість із часом остаточно втратила своє атавістичне та прабатьківське початкове значення. Сучасні дослідження (Національний конгрес з клінічної сексології, що відбувся у м. Таорміна у травні 2009 року) засвідчують, що вік перших статевих стосунків значно знизився і відповідає приблизно тринадцяти-сімнадцяти рокам на загальному тлі високого рівня сексуальної дезінформації щодо питань попередження небажаної вагітності та запобігання хворобам, які передаються статевим шляхом»[34].
Так і кортить запитати: Адріана Дзаррі, занурена у свої шляхетні теологічні дослідження, взагалі вмикає інколи телевізор? Невже вона не помічає тотальної комерціалізації жіночого та чоловічого тіла, що ллється з екранів на мільйони глядачів? Невже не помічає, що навіть журналісти з відкрито нерелігійною професійною підготовкою, які люблять і вміють користуватися стриманим і виваженим стилем, вдаються до далекого від науки та соціологічних досліджень вислову «оргія сідниць і цицьок», маючи на увазі сучасне гарячкове наводнення сексом, яке переживає італійське телебачення? Здається, що й теологи, як то вже задовго до цього сталося з філософами, у наш час здатні на все. Невже насправді сьогодні хтось всерйоз може говорити про «нашу підозрілу та нав’язливу цнотливість» як про поширене явище? Невже насправді сьогодні можна говорити про поміркованість у ліжку та поміркованість за столом і водночас — про надто поширену та надмірну скорботу?
Я не ладний міркувати про те, чи задоволеність або насолода Адріани Дзаррі (або які ще там антоніми можна підібрати до слова «скорбота»?) якось пов’язані з традиціями християнства. Та мені здається цікавим той факт, що в 2004 році у передмові до своєї праці під назвою «Їжа та християнство» (Cibo e cristianesimo) ця завзята теологиня написала (відразу під назвою):
«В Євангеліях сказано: Христос явився нам через їжу та її споживання, помножив хліби та рибу, бо непокоївся про апетит люду. Та незважаючи на це, у працях і трактатах із містичної теології повно вчень щодо посту та поміркованості і зовсім мало уваги приділяється святковому харчуванню. Чому так?»
Явлення Христа через їжу якимось чином пов’язане з бучними банкетами та розкішними обідами? Чи, може, їжа та харчування лежать в основі християнської теології? Особисто я вважаю себе християнином лише в тому сенсі, якого надавав цьому виразові Бенедетто Кроче, коли стверджував, що ми, західноєвропейці, не можемо відмежуватися від християнства. Та й то я майже з полегшенням прочитав такі рядки з «Приміток щодо деяких публікацій професора Райнхарда Меснера», виданих 30 листопада 2000 року Конгрегацією доктрини віри за підписом тодішнього її префекта (теперішнього папи[35]) Йозефа Ратцинґера:
«Церква переконана у віруванні в те, що сам Христос — як про це розповідається у Євангеліях (Мт.: 26, 26–29; Мр.: 14, 22–25; Лк.: 22, 15–20) і святим Павлом в апостольському віровченні (1 Кор. 11, 23–25) — під час вечері перед Страстями Христовими передав своїм учням у вигляді хліба та вина своє тіло та свою кров і таким чином запровадив таїнство Євхаристії / Святого Причастя, що насправді становить найбільший його дар Церкві за всіх часів. Отже, недостатньо було б уважати, що Христос під час Тайної вечері — як продовження причастя за столом — здійснив символічний акт святкування, аналогічний есхатологічній перспективі. Вірування Церкви полягає в тому, що Христос під час Тайної вечері запропонував своє тіло та свою кров — самого себе — своєму Отцеві та дав себе в їжу своїм учням у вигляді хліба та вина»[36].
35
Йозеф Алоїз Ратцинґер, папа Бенедикт XVI з 19 квітня 2005 року по 10 лютого 2013 року. — Прим. пер.
36
http://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/documents/rc_con_cfaith_doc_20001130_messner_it.html