«Пригадується, як інколи мені частково вдавалося пізнати цінність мук. Коли сходило на мене те прозріння, я не могла втриматися від думок, що не відчуваю страждання. Я допомагала собі покаянням, але вдумайтеся! У всьому тому, що мені завдавало страждань, не було достатньої муки. Шмагання колючими різками та бичами лише розпалювало в мені жагу тих страждань. Носіння волосяниці, цепів та інших мученицьких знарядь було для мене тортурою, тому що я не відчувала ніякого страждання... Я не відчуваю страждання від бичів, ба мучуся, що не відчуваю мук. Отже, Господи, Боже мій, у чому полягає страждання? Надійшли його мені, бо через нього, можливо, мені вдасться знайти твою любов»[48].
VIII. Голод
Гадаю, що перш за все та найдоцільніше було б надати слово тим, хто зумів прислухатися до голосу осіб, що пережили його з власного досвіду:
«Що можна сказати про хронічний голод? Можна сказати, що існує такий різновид голоду, що викликає захворювання на голод. Голод, що наростає й наростає, додається до того, який вже є. Голод, кожного разу новий, що ненаситно збільшується, додаючись до старого, який з таким зусиллям вдалося придушити. Як жити на світі, якщо сам про себе можеш сказати лише те, що ти голодний? Коли вже не можеш думати ні про що інше? Піднебіння здається більшим за голову — цілий купол, високий, що проникає аж у череп. Коли голод стає нестерпним, піднебіння натягується, мов свіжездерта шкіра зайця, яку натягли всередині поза обличчям, щоб сушилася. Щоки висихають і покриваються блідим пушком»[49].
Лінія, що розділяє те, що існує в уяві, від того, що є в дійсності, стирається, як то можна побачити у творах насправді великих письменників. Як ось у цих рядках Василія Гроссмана, де йдеться про страшний голодомор в Україні на початку 30-х років минулого століття:
«Сніг розтанув, і пішли люди пухнути, пішов голодний набряк — обличчя пухлі, ноги мов подушки, у животі вода, мочаться постійно — надвір не встигають виходити. А селянські діти!.. Голови мов ядра важкі, шиї тоненькі, як у лелек, на руках і на ногах видно, як кожна кісточка ходить... А обличчя у дітей старечі, вимучені, наче та малеча вже сімдесят років на світі прожила, а навесні вже й не обличчя були: то пташина голівка з дзьобиком, то жабина мордочка — губи тонкі, широкі, третій немов пічкурець — рот відкритий. Нелюдські обличчя, а очі, господи!»[50]
Ніхто з нас не зміг залишитися незворушним, коли вперше побачив світлини з тими обличчями та дізнався, скільки дітей сьогодні гинуть від голоду (точніше — від недостатньої кількості їжі) кожного — як то колись казали — божого дня. Особливо у Центрально-Південній Африці та Південній Азії, де щодня помирає більше двадцяти тисяч дітей, які ще не досягли п’ятирічного віку. Ще більше, ніж цифри, вражають обличчя тих дітей, їхні погляди. Потім той жах, що відчуваємо, якось притуплюється. Від того страшного, неприпустимого мору, як правило, залишається лише згадка, від якої ми відмахуємось і продовжуємо жити далі (з певним прихованим, ба стерпним відчуттям провини) і спостерігати за власними дітьми, які зазвичай переїдають, непокоїмося, що вони гладшають, а ми всі знаємо й читали, що це становить серйозну загрозу їхньому майбутньому.
На тему голоду, як відомо, існує багата бібліографія та безліч символічних образів, як-от, наприклад, герой Чарлі Чапліна з фільму «Золота лихоманка» (1925), що так залюбки їсть власні зварені черевики, всмоктуючи шнурки, немов смачні спаґеті. У цій бібліографії є одна незвичайна книжка, яку написав не фахівець із питань голоду, а відома письменниця — популяризаторка науки (їй належить книжка про життя в епоху палеоліту, про життя квітів, метеликів і багато інших) Шарман Епт Рассел, що в 2005 році опублікувала книжку «Голод. Неприродна історія» (Hunger. Unnatural history), яка вийшла італійською у 2006 році під назвою Fame. Una storia innaturale у місті Турині у видавництві «Codice Edizioni». Я звернув увагу на висловлене у цій книжці з особливою силою та вагомістю (а також з неймовірною ясністю думки й головно без будь-якої спроби самовиправдання) почуття, що викликає у кожного з нас існування тих дітей. Уперше побачивши ті світлини, Рассел здалося, що в її душі відчинилася брама болю. Минув час, вона народила двох дітей, вигодувала обох, виростила, і одного дня їй знову на очі потрапляє світлина із зображенням голодної дитини, від чого та брама раптом знову починає відхилятися й розчиняється навстіж:
«Мені хотілося вирвати ту дівчинку зі сторінки, обійняти її, піклуватися про неї, ростити, вчити у школі. В мене затуманилося в очах. Чиїм був той біль? Дівчинка зі світлини не була моєю донькою. Я не розплакалась і перегорнула сторінку. Я відчувала втому, але лише десь глибоко в серці, так глибоко, що той біль був майже не чутним. Більшості з нас відоме те відчуття виснаження. Ми непокоїмося, що біль інших може відібрати в нас радість життя, що наша радість стане неможливою поряд з їхнім болем. Дівчинка, яка помирає, бо не має чого їсти, — це абсурд. Та істота руйнує враження від виду з вікна нашої кухні. Руйнує враження від першого дня у школі твого сина. Нарешті я припинила збирати статті про голодомор. Зачинила ту браму, але так і не змогла повернути ключ у замку»[51].
48
Veronica Giuliani, Il mio calvario. Autobiografia, з історично-критичними примітками Pietro Pizzicaria, Cittа di Castello, Monastero delle Cappuccine, 1976, pp. 174–175; Veronica Giuliani, Il Diario, Siena, Edizioni Cantagalli, 2002. Див. F.M. Salvatori, Vita di Santa Veronica Giuliani, abbadessa delle cappuccine in Santa Chiara di Castello, Roma, Tipografia Salviucci, 1839.