«У Ченду місячний раціон їжі дорослого знизили до восьми з половиною кілограмів рису, ста грамів олії та ста грамів м’яса, якщо воно взагалі було в наявності. Майже нічого іншого не було, навіть капусти. Багато хто страждав од дистрофії — стану, за якого через недоїдання рідина накопичувалася під шкірою; тіло таких людей ставало жовтим і набряклим… Тоді мені треба було часто ходити до лікарні для лікування зубів. Кожного разу, коли мені доводилося туди йти, мене нудило від страшного вигляду десятків людей з набряклими лискучими руками й ногами, майже прозорими, великими, як барила»[67].
Як писав Амартія Сен на початку 80-х років минулого століття, тотальне придушення будь-якого вільного доступу до інформації стало вирішальним фактором у цій трагедії. Навіть багато років потому численні західноєвропейські прихильники маоїзму, червоного партквитка та так званої культурної революції вбачають за краще навіть не згадувати про це.
Голод, як і голодомор, протягом XX століття нерідко був результатом хибних або легковажних політичних заходів і методів, але, напевне, під структуральним кутом зору пов’язувався зі сферою концентраційних таборів. Тих, кого утримували у нацистських таборах, годували з розрахунку не більше 1300 кілокалорій на добу. До наших днів дійшла безліч світлин із зображеннями дітей і дорослих, перетворених на живі скелети, зроблених після того, як концентраційні табори захопили війська союзників[68]. Багато творів присвячено також страхіттям ГУЛАГу.
«Голод, страшний голод, — писав Варлам Шаламов у “Колимських оповіданнях”, — це постійна загроза для втікача. Саме від голоду втікає ув’язнений, а отже — голод його не лякає; але тут можна втрапити у іншу страшну халепу: бути з’їденим твоїми ж товаришами. Звичайно, випадки канібалізму під час втеч траплялися нечасто»[69].
IX. Голодні страйки
Утримання від їжі та голодування як носії прямих звернень до тих, хто при владі, та до громадської думки, голодування як політичний інструмент, як форма протесту, як засіб впливу для прийняття певних заходів — ця форма протесту була відома ще в Стародавній Індії та середньовічній Ірландії. В Європі серед тих, хто одним із перших вдавався до голодних страйків, особливе місце посідають англійські суфражистки, які боролися за жіночу емансипацію та за право голосу, тобто за право жінок брати участь у виборах. Меріон Волес Данлоп заарештували у липні 1909 року, коли їй було 45 років, і відпустили на свободу після голодного страйку, що тривав дев’яносто одну годину. У вересні того ж року в англійських в’язницях запровадили примусове харчування. У 1931 році Сильвія Панкхерст, одна з лідерок руху войовничих суфражисток, опублікувала книжку під назвою «Суфражистський рух» (The suffrage movement), в якій описала жахливе насильство, якого їй довелося зазнати з боку тих, кому вдалося зламати її відчайдушний супротив, розвести їй щелепи й вставити у шлунок трубку[70]. Здається неймовірним, але лише в 2006 році Всесвітня медична асоціація визнала примусове харчування «негуманною та принизливою формою ставлення».
Індійський поет Рабіндранат Таґор, говорячи про Ґанді (1869–1948), уживав термін «магатма», що на санскриті означає «велика душа». Коли Ґанді виповнилося сімнадцять, він вступив до юридичного коледжу Лондонського університету, а в двадцять п’ять уже вирушив до Південної Африки, де прожив до 1914 року і брав активну участь у боротьбі за громадянські права ста п’ятдесяти тисяч своїх співвітчизників. Він не підкорився наказові головного судді зняти індійський тюрбан у залі суду, а під час подорожі у громадському транспорті з квитком першого класу не погодився перейти до третього, як йому наказував провідник. У цьому та в інших схожих епізодах він убачав свою життєву місію: ненасильницький супротив свавіллю та боротьба за рівні права.
Протягом свого життя Ґанді провів приблизно двадцять голодних страйків, тривалість кожного з яких не перевищувала двадцяти діб. Але він був дуже тендітний за статурою і важив зовсім небагато. Останнє, найдраматичніше, голодування було оголошене ним у сімдесят вісім років (яке, утім, виявилося марним) у надії на мирне співіснування індуїстів, сикхів і мусульман, яке б запобігло розколові між Індією та Пакистаном. На третю добу голодного страйку Ґанді важив лише 48 кілограмів. На шосту добу, після того як уряд Делі взяв на себе зобов’язання шанувати майно та життя мусульман і повернути їм мечеті, Ґанді погодився випити склянку апельсинового соку. Дванадцять днів потому його вбив індус, який не вірив у мирне, засноване на взаємоповазі співіснування між представниками різних релігій[71].
68
Див. A. Applebaum, Gulag. Storia dei campi di concentramento sovietici, Milano, Mondadori, 2004; http://coalova.itimajo.it/ebook/mostra/t102.htm. Див. також О. Солженіцин, Архіпелаг ГУЛАГ.
70
S. Pankhurst, The suffrage movement: An intimate account of persons and ideals, London, Virago, 1991, pp. 442–444.