Досить давньою є традиція проведення голодних страйків і в Ірландії. Там вони використовувались як засіб для звернення уваги властей на заподіяну несправедливість іще від дохристиянських часів. Активісти Ірландської Республіканської Армії, як і всі ті, хто веде збройну боротьбу з політичних мотивів, вимагали, щоб до них ставились як до політичних в’язнів, а не як до звичайних злодіїв. З цією метою вони з 1917 року та на початку 20-х років минулого століття, під час Англо-ірландської війни, неодноразово вдавалися до голодних страйків, які інколи закінчувалися смертю. Ще три смертельних випадки трапились у 1940-х роках, а останній — у 1976 році. Навесні та влітку 1981 року у в’язниці Мейз десятеро ув’язнених розпочали голодування. Щоб привернути більше уваги до свого протесту, вони вирішили робити це не всі разом, а по черзі. У книжці Ш. Е. Рассел міститься яскравий опис того, що сталося з цими голодувальниками:
«Спочатку вам все бачиться подвоєним. Потім починаєте белькотати. Погіршується слух. З’являється жовтуха. Відтак цинга, викликана нестачею вітаміну С. Починають кровити ясна. Виникає ризик внутрішньої кровотечі шлунка та кишечника. Нестача тіаміну призводить до послаблення м’язів серця з наступним пошкодженням центральної та периферійної нервової системи. Коли ваші нервові клітини розкладаються, відчувається різкий біль у руках. Настає день, коли вже не можна рухати ногами. Нестача ніацину (так званого вітаміну РР — від англійського Pelagra-Preventing) може стати причиною появи виразок у роті. Саме цей процес веде до голодної смерті... Наше тіло розпадається на клапті, по-різному в різних його частинах; ізолювати розпад не вдається — він скрізь»[72].
Це драматичне описання, як усім зрозуміло, має відношення не до всіх голодних страйків, а лише до тих, що переходять дозволену межу, призводячи до непоправних наслідків. Бобі Сендзу було двадцять сім років, він помер першим після 59 діб без їжі. Усі лише пили воду і вживали сіль. Прожили від 47 до 73 діб. Ті смерті, поєднані в єдиний протест, з єдиною метою, викликали великий резонанс. Крім того, призвели до чималих жертв: тридцяти вбитих серед поліціантів та англійських вояків, а також п’яти вбитих і тридцяти тяжко поранених під час невдалого замаху на Марґарет Тетчер.
За прикладом ірландських борців діяли ув’язнені в Туреччині, що провели низку голодних страйків на знак протесту проти негуманних умов утримання у деяких в’язницях. Перший із них, у 1984 році, закінчився чотирма смертями. Новий голодний страйк у 1996 році призвів уже до шістнадцяти смертей. У 2000 році розпочалися страйки проти впровадження в’язниць особливого режиму. В результаті рішення уряду придушити страйки силою у сутичках між ув’язненими та силовиками загинули двадцять вісім ув’язнених і двоє вояків. На Кубі у червні 2010-го дисидент Ґільєрмо Фаріньяс припинив голодний страйк лише після того, як було звільнено п’ятдесят два політичних в’язня.
Та щоб позбавити поняття «голодний страйк» його драматичного, страшного та жорстокого значення, досить поглянути на голодні страйки, що відбуваються в Італії. В червні 2010 року мені довелося читати про те, що 120 депутатів од Демократичної партії вдалися до почергового голодного страйку, щоб змусити уряд звернути увагу на складне економічне становище на одному з підприємств[73]. Сто двадцять депутатів, які голодують по черзі? Скільки ж тривав той страйк? Скільки днів, чи годин, чи хвилин страйкував кожен окремий депутат (серед яких були й досить впливові особи)?
X. Канібали
Термін «канібали» (cannibales) увів у вжиток в Європі Христофор Колумб, проте ще за античних часів Геродот, Страбон, Пліній Старший, Птолемей згадували про народи, які їдять людське м’ясо. У грецькій міфології Кронос пожирає власних дітей, а Діоніса з’їли Титани. Тантал, аби переконатися в тому, чи й справді боги всезнавці та можуть відрізнити людське м’ясо від м’яса тварин, убиває свого сина Пелопа, розрубує його на шматки і згодовує їм. Медея, щоб відплатити за зраду Ясона, подає йому до столу страву з двох їхніх дітей. Прокна та її сестра Філомела, яку Терей, чоловік Прокни, спочатку зґвалтував, а потім відрізав їй язика, вбили маленького Ітіса, сина Прокни від Терея, розділили його тіло на частини і згодували батькові. У поемі Гомера Циклопи — гіганти з одним лише оком — не бояться богів, живуть без законів, б’ють об землю тілами товаришів Одіссея, щоб вибити з них мізки та кров, а потім їх їдять. Після втечі Одіссея з побратимами, як розповідає Овідій у «Метаморфозах» (XIV, 192–196), Поліфем погрожує, що, тільки-но хтось із них повернеться, він роздере його живцем, зжере тельбухи, вип’є кров і насолоджуватиметься хрумкотом його кісток на зубах. У загальній пам’яті спадщини західноєвропейської культури маємо як графа Уґоліно, про якого згадується у «Божественній комедії» Данте (та зображено на ілюстрації до неї Вільяма Блейка), так і страшну картину «Сатурн, який пожирає свого сина» Франсиско Ґойї (1819) або ще відьму з казки, що вийшла з-під пера братів Ґрімм на початку XIX століття, яка посадила маленького Гензеля у клітку, щоб краще відгодувати його, а відтак з’їсти, але врешті завдяки неабиякій винахідливості Гретель, сестри Гензеля, сама опиняється в печі та засмажується (на превелику втіху читачів).