У «Книзі чудес світу» Марко Поло розповідає про людоїдство, яке практикували народи Японії та Суматри. Але справжній бум розпочинається з відкриттям Америки. «У індіанців, — пише єзуїт Хосе Акоста, — все незвичайно, все дивно, все по-іншому і зазвичай відрізняється від того, що існує у нас у Старому Світі». Христофор Колумб, Фернан Маґеллан та інші численні мандрівники та першовідкривачі початку нової ери, що висаджувалися на берегах Нового Світу, бачили дивовижні речі. Просте бачення нових земель змусило поставити під сумнів ідею величі та переваги античних культур. Пересічні моряки, як то засвідчується багатьма джерелами, здатні бачити винайдені землі геть у новому світлі, а не такими, як повчають грецькі філософи чи Отці Церкви, зокрема щодо можливості життя у болотній місцевості, існування Антиподів, океанської навігації, непрохідності Геркулесових стовпів. Великий лікар початку XVI століття Парацельс уважав, що американські туземці взагалі не належать до людської раси. Як гіганти, гноми, німфи, так і «вони схожі на людей у всьому за винятком існування у них душі». Вони
«як бджоли, у яких є своя королева-матка; як дикі качки, в яких є свій ватажок; і живуть вони не за законами людськими, а за законами природи».
Гуманіст Хуан Хінес де Сепульведа, як і інші тогочасні письменники, філософи та мандрівники, ставився до аборигенів Америки як до істот нижчого сорту, здатних до будь-яких «найбридкіших злочинів». Знищення місцевих жителів європейці виправдовували тим, що знищувані взагалі не належали до людської раси.
Радикально іншими були твердження, що містились у знаменитій сторінці «Проб» (1580) Мішеля Монтеня, де йдеться про бразильські племена: щоб судити про неєвропейські народи, неможливо та неправильно користуватися лише європейськими та християнськими точками зору. Людство виражається у нескінченному розмаїтті форм, і «кожен називає варварством те, що не належить до його власних звичаїв». Парадоксальний захист канібалізму, що міститься у «Пробах», народився саме на цьому ґрунті. Стикнувшись зі страшними тортурами, яких завдають португальці аборигенам, Монтень уважає, що
«більше варварства у тому, щоб їсти живу людину, ніж у тому, щоб їсти мертву, у тому, щоб мучити за допомогою тортур та страждань іще живе, чутливе тіло, поступово засмажувати його, давати на роздертя собакам і свиням (як нам довелося недавно не лише читати, а й бачити, не між давніми ворогами, а між сусідами та співвітчизниками, а що найгірше — з виправданням релігійної милості), ніж підсмажити її і з’їсти після її смерті»[74].
У своїй праці Монтень згадує слова Гонзало з п’єси Шекспіра «Буря», де ім’я потворного дикуна — раба Калібана — є майже анаграмою слова «канібал». На жорстоких сторінках «Скромної пропозиції» (1729) ірландця Джонатана Свіфта, де описується життя дітей бідняків, знову порушується тема споживання людського м’яса. Найогидніше, що може спасти на думку — саме це хоче донести Свіфт до своїх читачів, — не є огиднішим від тієї ситуації, в якій — за загальної байдужості — натовп бідних жінок просить милостиню «у супроводі трьох, а то й чотирьох чи шести дітей, одягнених у лахміття»[75].
Примітивне плем’я, в якому всім заправляє всемогутній ватажок-батько, наділений необмеженими правами над усіма жінками роду, перебуває у центрі великого історичного оповідання Зиґмунда Фройда, в якому йдеться про народження цивілізації та релігії, зі збірки «Тотем і табу. Психологія первіснообщинної культури та релігії» (1912–1913). Сини змовляються між собою і виступають проти батька, який забороняв їм вступати в статеві стосунки з жінками племені, вбивають його, розтинають на шматки і з’їдають. Канібалізм бере витоки від самих джерел цивілізації, тому що совість і глибоке відчуття провини перетворюють мертвого батька на тотем або духа — покровителя роду, а також ним пояснюється табу інцесту, тобто відмови від інтимних стосунків із жінками роду та встановлення екзогамії, яка зобов’язує брати дружину з іншого роду. Фройд не лише створив новий образ дитини, не лише підтвердив той факт, що в кожному дорослому присутні дитячі риси. Він також відкрито висунув гіпотезу, згідно з якою в дитині найбільше виявляються примітивні інстинкти та характеристики, притаманні найдавнішим формам цивілізації. Дитя проходить увесь той шлях, який пройшли з плином еволюції його пращури; у певний період воно пхає до рота все, що його цікавить. Тобто у процесі психічного розвитку індивідуума існує певна оральна або канібалістична фаза. Під час роботи над «Вступом до психоаналізу» (1915–1917) Фройд опирається на поняття, пов’язані з неоламаркізмом і спадковістю Геккеля: як розвиток власного «я», так і розвиток лібідо «головно пов’язані зі спадковістю, прискореними повтореннями всього того довгого шляху розвитку, який пройшло людство від найдавніших часів»[76]. В «Енциклопедії психоаналізу» Ж. Лапланша та Ж.-Б. Понталіса є розділ «Інкорпорація», в якому сказано:
76
S. Freud, Opere, Torino, Boringhieri, 1982 ss., VI, p. 406; VII, p. 569; VIII, pp. 510, 256; пор. F.J. Sulloway, Freud biologo della psiche: al di lа della leggenda psicoanalitica, Milano, Feltrinelli, 1982, pp. 218–225; 285–293; 419–434.