«Інкорпорація насправді має потрійне значення: отримувати задоволення від потрапляння якогось об’єкта у власне тіло, зруйнування цього об’єкта, присвоєння собі якостей такого об’єкта шляхом утримання його у собі»[77].
Не знаю, читав Італо Кальвіно цю працю чи якісь інші. На одній із прес-конференцій у Нью-Йорку він розповів журналістам, що працював над книжкою, в якій мав намір довести, що сучасна людина практично втратила навички користування притаманними їй п’ятьма органами чуттєвого сприйняття. А ще мені пригадується його оповідання «Смак знання», написане у 1982 році, яке згодом, у 1986 році, увійшло до збірки «Під ягуаровим сонцем», де він пише таке:
«У тіні солом’яного навісу ресторану, розташованого на березі річки, де на мене чекала Олівія, наші зуби почали рухатися в одному ритмі, ми невідривно слідкували одне за одним, обмінюючись напруженими поглядами, як ті дві змії. Змії, однакові у гарячковому бажанні проковтнути одна одну, що водночас усвідомлювали жагу іншої проковтнути її, щоб потім перетравлювати та безперервно споживати у процесі споживання та травлення універсального канібалізму, який несе в собі частку всіх любовних стосунків і змітає межі між тілами і sopa de frijoles, huachinango a la veracruzana та enchilade[78]»[79].
Існує велика кількість книжок, присвячених канібалізмові. Певна добірка таких книжок, написаних у 20-х роках минулого століття, що викликали чималу — нерідко пристрасну — полеміку, коли у моді була «відмова визнання існування», заслуговують окремого детального розгляду. На тлі цих подій, як то сталося в Італії з футуризмом, позитивізмом, ерудицією, реалістичним мистецтвом, історичним методом, буржуазним менталітетом, демократією, у них убачали абсолютне зло, яке слід знищити. Найвідоміша з цих праць — «Антропофагічний маніфест» (1928) — належить бразильському поетові та полемістові Освальдові де Андраде. В ній він пропонує канібалізм як можливий вихід для Бразилії у пошуках власної національної ідентичності, тобто супротиві політичному та культурному засиллю європейців. У цьому творі автор веде мову про Карибську революцію, ще масштабнішу за Французьку. Він стверджує, що європейці, які висадилися на берегах Бразилії, «були не хрестоносцями, а втікачами з того суспільства, яке ми зараз їмо»[80]. Європейську цивілізацію, стверджували бразильські модерністи, слід не відкидати, а вбирати, перетравлювати і переробляти. Канібалізм є вираженням такого твердження: «європейця слід проковтнути». Скандал і провокація стають найкращим засобом для поширення нових ідей. Наприкінці того маніфесту Андраде, який було опубліковано у першому номері (травень 1928 року) «Revista de Antropofagia» («Журнал Антропофагії»), проставлено таку дату: «Рік 374-й від проковтування єпископа Сардіньї ». Цього єпископа дійсно з’їли у 1554 році.
Такий образ живлення мав насправді шалений успіх. Він став символом. Про нього говорили багато, неодноразово й у різних країнах. Ось лише один приклад: 2 травня 1996 року в Науково-дослідницькому центрі театрального мистецтва в Мілані було представлено «тотемічну, до-логічну виставу, пов’язану з диким мисленням» під керівництвом Мауріціо Пароні де Кастро (бразилець із Сан-Паоло, тоді йому виповнилося тридцять п’ять років), у якій він на підтримку свого меню приводить цитату з «Маніфесту» 1928 року: «Нас об’єднує лише антропофагія. В соціальному плані. Економічному. Філософському». Той маніфест, як ми вже казали, завершувався поїданням єпископа. У статті, яка анонсувала виставу в 1996 році, опублікованій в газеті «Corriere della Sera» від 19 квітня того ж року, написано: «Для тих, у кого міцний шлунок і нерви», тому що вистава, яку буде запропоновано міланцям 2 травня, — «приголомшливий з гастрономічної точки зору досвід: їсти та смакувати собі подібних»[81]. І таких прикладів можна навести дуже багато. Можна постійно повторювати: цей сплеск антропофагії несе в собі лише символічний зміст, пов’язується з асиміляцією інших культур, з метафоричним «перетравлюванням» цивілізацією чогось їй чужорідного. Та все ж звернімо увагу на його рекламно-публіцистичний зміст; важко не пригадати у цьому контексті фройдівське визначення табу: прадавня заборона, встановлена владою та спрямована проти основних найсильніших бажань людських істот.
77
J. Laplanche, J.B. Pontalis, Enciclopedia della psicoanalisi, Roma-Bari, Laterza, 1981, p. 233.
80
Див. M.C. Pincherle, E. Finazzi-Agrò (ред.), La cultura cannibale. Oswald de Andrade: da Pau-Brasil al Manifesto antropofago, Roma, Meltemi, 1999 (переклад та примітки Марії Катерини Піншерле, висновки Гектора Фінацці-Аґро). Див. також L. Monfredini, Il Cannibalismo, Milano, Xenia, 2002.
81
G. Manin, Тra macumbe e cannibalismo, ecco l’«appetito» di Rablais, в «Corriere della Sera», 19 квітня 1996.