2. «Ось уже п’ять років, як я думаю лише про їжу, але зараз вже не можу; не знаю, чому, але більшість людей гадає, що моє життя — чудове, що всього в мене вдосталь; я й сама не знаю, чого мені не вистачає, знаю лише, що жити мені не хочеться... всього місяць тому з моїм зростом 1,53 важила 33 кг, а зараз, незважаючи на всі мої зусилля, розповніла і знову повернулася до 38–39. Мабуть, краще більше не зважуватися, вагівниця викликає в мене страх. “Їм” у день 5–6 маленьких порцій свіжого нежирного сиру, 400 грамів сухого печива, дві пляшки кефіру та пакунок вівсяних батончиків. Я написала “їм” у лапках, тому що насправді лише пополудні я постійно жую, а потім випльовую, бо зранку працюю; мені дуже соромно, але це як наркотик, я намагалася припинити, але не можу... ось уже два тижні, як в мене розпухли лімфовузли на шиї та під вухами, можливо, через це. Можете мені допомогти і як саме? Раніше я дуже боялася лягати до лікарні, але зараз думаю, що це мій єдиний порятунок. Благаю вас, будь ласка, не залишайте мене наодинці».
3. «Усе почалося з того, що після їжі я викликала в себе нудоту. Щоб не розповніти й усе таке. Щоб виплюнути всю ту їжу, яку я так терпіти не могла, яка споганила моє життя, яку я ненавиділа понад усе на світі. То було гарне відчуття. Відчуття перемоги, спроможності, свободи, легкості... Тоді я думала, що стала непереможною та недосяжною. Мені були підвладні їжа, моє тіло і, здавалося, весь світ навколо мене; я не почувалася щасливою, не почувалася добре: я почувалася спроможною. Та вже за кілька днів моє життя перетворилося на кошмар. Мій світ — мій таємний друг, моя схованка — перетворився на пастку: так, без запрошення чи попередження, прийшла до мене багатопричинна булімія. Я цілодобово напихала себе їжею, без обмежень і контролю. Щодня вживала проносне (до 40 разів на день), препарати для схуднення та сечогінні (15/30 на добу — всього від 50 до 80 пігулок на день). Я діяла майже несвідомо. Я не могла більше контролювати ні власне тіло, ні свої дії. Здавалося, що я спостерігала за собою збоку, як за іншою особою за склом. Хотіла припинити, хотіла допомогти сама собі, але не могла. Я втратила владу над власним життям».
4. Одна чотирнадцятирічна дівчинка у 2009 році написала таке: «Я не хочу ні достатку, ні грошей, не хочу навіть того, щоб інші пам’ятали чи забули про мене; хочу лише моє сьогодні, бо моє вчорашнє — як розбите на тисячі уламків люстерко. Дивлюся я на мої рани й кажу сама собі: сьогодні повинно було бути по-іншому, не треба було блювати, не треба було бити себе, різатися лезом, не треба було перетворювати свій сум на гнів».
Ні в кого не викликає сумнівів той факт, що ідеал надмірної худорлявості, який нав’язується сьогодні світом моди, призводить до страшних наслідків серед підлітків і молоді. Інакше кажучи, немає тих, хто стверджує, що проблема існує, і тих, що заперечує її існування. Є лише ті, хто говорить про неї, і ті, хто її замовчує. Останні не лише мовчать, ба хотіли б, щоб про це взагалі ніхто не згадував, а й продовжують нав’язувати образ жінки-вішака, або жінки-хворостинки, або жінки-цвяха. Багато хто задумається над таким питанням: чи можуть у світі моди перемагати й ставати вирішальними позиції, пов’язані з етичними проблемами або з відповідальністю та совістю у ставленні до інших? Виходячи з того, що я бачив і читав, — не думаю. Саме тому відчуваю щось на кшталт заздрощів до тих, хто, на відміну від мене та багатьох інших, вірить в існування Вищого Суду, перед яким після тимчасового перебування на Землі доведеться відповідати та платити високу ціну за свої гріхи всім тим, хто змусив страждати невинних, викликавши в них несправедливий і необґрунтований біль.
Про автора
Паоло Россі (1923–2012) — один з найвидатніших філософів італійської культури. Навчався в Анконі, Болоньї і Флоренції. Викладав історію філософії в Міланському університеті, Кальярі та Болоньї, працював редактором дитячої енциклопедії видавництва «Мондадорі», згодом оселився у Флоренції, отримав звання професора Флорентійського університету та став членом Академії Лінчеї.
Россі майже все життя займався історією філософії і науки, віддаючи перевагу XVI та XVII століттям, опублікував сотні нарисів і статей в італійських і провідних світових журналах. Курував серію «Історія ідей», був науковим редактором і рецензентом у десятках фахових міжнародних видань, у тому числі Європейському журналі філософії, Міжнародному історичному журналі та Методологічному психіатричному журналі і багатьох інших. У 1997 р. його призначили президентом «Італійського товариства вивчення відносин між наукою та літературою».