I враз вiн згадав про скафандр. Адже цей космiчний костюм також захистить його вiд бiологiчних променiв!
Одягся i одразу вибрався назовнi, закривши в кабiнi Рожевого.
Блимнуло червоне око - раз i вдруге, блимнуло й утретє... А Петровi нiчого. Вiн стояв i дивився на цупку рослиннiсть, що густо обплутала лiтак.
Око блимнуло ще яскравiше.
"Ех, не хочеться менi тебе блимнути! - подумав Яворович. - Може, ти таки зрозумiєш..."
Стояв, прикидав у думцi, як розчистити оцi густi, чiпкi хащi. Пустити в дiю мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похибка, неточний рух, - i вiн власними руками знищить машину, спалить мiст до своїх друзiв, до своєї планети, до людей. А лiани так густо розрослися, що й не помiтиш, як вiдчикрижиш шмат металу. А як ненароком спiткнешся? Полосне по всьому корпусу... Нi, нi, про мазер нiчого й думати.
Петро вихопив з пiхов мисливського ножа - блиснула голубувата сталь не нiж, а справжнiй тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурiв. Сталь жадiбно стинала живе мотуззя, темна сукроватиця текла на грунт.
Аж упрiв Яворович, поки позбивав гадючi рослини з одного боку лiтака. Зайшов на другий - там, здалося, заросло ще густiше. Рубав i думав про дивовижнi знання живої природи, про бiогеннi секрети, якими володiють Головатi. Щоб за бажанням викликати отакий iнтенсивний рiст рослин! Та це ж... Коли б можна було на Землi...
Останнiй помах ножем - остання лiана зазмiїлася бiля Петрових нiг. Полегшено зiтхнув. У скафандрi було душно, але зняти його не наважився, вважав, що навiть шолом вiдхилити небезпечно. Нiчого, вiн потерпить, тепер уже недовго...
Пiдвiв голову- що таке?! З того боку знову пiднялися рослини! Так, так, доки вiн вирубував тут, - вони виростали там. Це було неймовiрно. Петро обiйшов апарат i почав мацати руками гнучкi жилавi рослини.
А хай йому чорт! Вони ростуть буквально на очах. Ну, скiльки вiн порався з того боку - хвилин з десять? Не бiльше. А бач, як знову заросло!
Деякий час стояв розгублений, тiльки дивився, як цi клятi рослини оповивали лiтака. А тодi кинувся рубати з таким лютим завзяттям, що тiльки цурпалки летiли.
Але це була Сiзiфова праця: лiани виростали вслiд, i, здається, рубка сприяла росту. Втомлений, знесилений, Петро забрався до кабiни. Там уже сидiла Гiлка i годувала свого коханого великими бiластими плодами. Юнак жадiбно кусав м'якiть, з якої аж капав сiк. Тiльки тепер Яворович вiдчув, як йому хочеться їсти. Гiлка, нiби вгадавши його бажання, подала "яблуко".
- Вона каже: це харч спокою. - обiзвався Рожевий. - Смачно, я ще такого не куштував.
Плоди i справдi були смачнi: м'якiть нiжна, сiк солодкавий. Яворович їв i поглядав назовнi. Проклятущi лiани ще дужче оповили апарат, прив'язали його сотнями мiцних канатiв. Петро вийняв мазера, покрутив у руках i поклав на колiна.
Рожевий якось обм'як, гострий блиск його очей погас.
- Ай справдi, це харч спокою, - сонно проказав вiн. - Нiяких тривог, нiяких небезпек я не вiдчуваю, їх просто нема. От що може зробити кохана, кохана...
I в Петра розлився спокiй на душi. Дивовижна байдужiсть пойняла його волю. Та й чого йому, справдi, хвилюватися, навiщо себе шмагати? Ну, стартує вiн згодом, пiзнiш - хiба не однаково? Адже космiчний їхнiй корабель все одно ще з мiсяць перебуватиме на орбiтi супутника... Петро знав, що цими мiркуваннями вiн тiльки хоче виправдати свою лiнь, свою бездiяльнiсть, усвiдомлював, що це ганебно для космонавта, але нiчого вдiяти з собою не мiг. Сидiв, мiркував про це, а щоб змiнити становище - i пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як лiани обплутали лiтака, бачив, але оком стороннього.
"Що це зi мною робиться? - думав сам собi. - Хiба ж так можна?"
Але не встав, не кинувся нищити клятих лiан.
Спокiйно спостерiгав, як Гiлка взяла спочатку грiзну трубку Рожевого, а потiм i його мазера. Подумав, правда: "Нащо воно їй?" Але не вiдiбрав. Хай бере, хiба вона де дiне?
Коли стемнiло, закоханi зiбралися йти.
- Я залишаюся з Гiлкою, - сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вцiлiє, а там - загинемо усi. Ми продовжимо рiд. Лишайся i ти в нами, вiдкинь свої фантазiї i живи, як усi.
- Фантазiї? - гiрко усмiхнувся Петро. - Нi, брат, це не вигадки Земля, народ... Вони iснують реально, i я мушу прагнути до них.
- Облиш. Хiба не бачиш, як тут добре?
- Ага, добре, добре... I дуже цiкаво...
Яворовичу не хотiлося навiть розмовляти, сидiв розморений i байдужий до всього.
Тi двоє, не поспiшаючи, вибралися з кабiни i зникли десь у темрявi. Петро позiхнув, зручнiше вмостився на своєму сидiннi i невдовзi вже спав спокiйним, глибоким сном.
"ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ"
Наступного дня Рожевий i Гiлка навiдались до Яворовича. Гiлка знову почастувала його плодами спокою, i тепер вони здалися Петровi ще смачнiшими.
Гiлка, через свого нареченого, запропонувала пiти побачити якесь свято Головатих. Яворович не заперечував - iти то йти. Щоб легше було ходити, навiть скафандра зняв - недбало кинув на сидiння i вибрався а кабiни. Ковзнув байдужим поглядом по бiлiй кулi Великого Розпорядника i почовгав услiд за Гiлкою i Рожевим. Про небезпеку навiть не подумав.
Довгенько iшли вони, минаючи бiлi кулi, оточенi жовтими їжакуватими кущами. Нарештi зупинилися над урвищем. Тут кiнчалося оце високогiрне плато, заселене бiлими кулями, а там. внизу, у срiбному маревi розкинулася величезна країна, звiдки й походять Головатi. Петро бачив бiлi стрiчки рiчок, темнi гаї, рiвно прокресленi шляхи, що губилися на обрiї серед мозаїки якихось невиразних плям. Йому здалося, що в самiй атмосферi вiдчувається добробут, щедрiсть природи, якесь iдилiчне щастя.
Внизу помiтив довгу процесiю, яка повiльно рухалася по шляху до плато. Попереду йшла низка постатей у бiлому, за ними вслiд - у золотистому такому, як Гiлка. Все вiдбувалося так, як у нiмому фiльмi: постатi рухалися беззвучно, нiби й не йшли, а пливли в густому маревi.
Гiлка повела Петра i Рожевого понад урвищем далi, i процесiя то зникала з очей, то з'являлася знову, але все ближче i ближче. Нарештi пiдiйшли так близько, що можна було розрiзнити окремi постатi. Це були жiнки, i передня несла на руках дитину. Яворович зачудовано дивився на них - ну, точнiсiнько, як на Землi! Жiнки в бiлому дуже нагадували йому земних жiнок, важко було повiрити, що це iстоти з iншої планети.
Тiльки пiдiйшовши ще ближче i побачивши, що тiло в них зелене, як рута, Петро переконався, що це - венерiйки. Собою гарнi, пропорцiйно складенi, вони викликали симпатiю. Та, що несла на руках дитину, задумливо схилила над нею голову, i це нагадало Петровi "Мадонну з дитям" Леонардо да Вiнчi.
Рожевий торкнув Яворовича за плече i голосно заговорив:
- Цей обряд називається "Друге народження". Посадять дитя у квiтку i будуть вирощувати мудреця!
- Не кричи так, незручно, - шепнув Петро.
- Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той дiапазон! загукав Рожевий ще дужче. - Ось i Гiлка нiчого не чує, вона думає, що ти нiмий.
Петро усмiхнувся. Рожевий продовжував кричати (це, мабуть, його розважало):
- Що ви робите? Нащо вiдбираєте в дитини дитичстро? Фальшива у вас мудрiсть, коли в'ялить тiло!
"Еге, так легко критикувати, - подумав Яворович, - коли на рiзних частотах..."
Дорога, по якiй iшла процесiя, зигзагами пiдiймалася все вище i вище. Нарештi бiлi постатi венерiйок зiйшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гiлчинi подруги. "Рабинi, - подумав Петро, - бранки. Бач, кожна щось несе". В їхнiх великих очах тьмянiла покора.
- Хто вони? - спитав у Рожевого, i той пiдтвердив його здогад:
- Це тiнi своїх владарок. Вони йдуть за ними скрiзь, навiть за межу життя.
"Тiнi..." Петро й справдi побачив тiнi - неяснi, розпливчастi, але все-таки тiнi! - i це була для нього велика новина. Певно, над цiєю країною хмарнiсть тонша, не так розсiюється свiтло, як, наприклад, в Країнi Щитiв, i тiла вiдкидають легку тiнь.
Тим часом Рожевий вiв далi:
- I Гiлка моя - теж тiнь. Це їй владарка дозволила побути зi мною. I я тут зроблюся тiнню, бо настає таке, що тiнню бути краще.
Яворович усвiдомлював, що це рабська психологiя, але чомусь не мав найменшого бажання сперечатися з Рожевим, доводити йому ганебнiсть таких думок. Що ж, коли йому подобається бути "тiнню" - нехай собi...