З якоюсь нестямою налiтав Яворович на Голомозих, сiючи погибель i жах... Його лiтак орлом ширяв у венерiйському небi, то здiймаючись аж до хмар, то шугаючи вниз. Це було шаленство могутньої сили, яка обвалювала гори звукiв i слiпила, наче блискавка.
Раптом звуки обiрвалися, стихли. Петро кинув погляд на прилади i обмер: скiнчилось пальне. Мотор заглух. Внизу - лiси, лiси... Втримуючи апарат вiд падiння, гарячково приглядався, чи немає хоч невеликої мiсцини, вiльної вiд дерев... I морського берега не видно - на воду було б найкраще...
Висота рiзко падала.
"Може, стрибнути з парашутом? Он де вiн лежить..." Цю думку Яворович одiгнав, i не тому, що парашута не було на ньому, - вiн би стрибнув, тримаючись за ремiнь, а тому, що не хотiв кидати напризволяще апарат...
200 метрiв... 150... 100...
Вiн робить великi кола, машина слухається, наче вiдчуває: iнакше загибель.
Злiва помiтив чималу плантацiю якихось низькорослих рослин. Вирiшив сiдати там.
Ще одне коло, ще... Апарат плавно iде на посадку.
"Турбiна... турбiна пiдйому, видно, розкрутилася, пiдтримує" - встиг подумати Яворович i враз вiдчув, як шасi ударилося об м'який грунт, лiтак пострибав iще з пiвсотню метрiв i зупинився.
Петро витер пiт з чола, полегшено зiтхнув.
"Порядок, порядок... - дзвенiло в головi. - Який порядок? Що машина цiла? Ну, й що з того? Пального нi грама, рацiя не працює... Ну, та чого там, треба подивитися, що за мiсцевiсть..."
Втомлено вилiз на крило, стрибнув на грунт. Озирнувся навколо - тиша, нiде анi шелесне. Плантацiю обступає густий лiс, а тут - карликовi, по колiна, деревця. Петро нахилився i одразу ж знайшов м'ясистого "опенька". Почистив i почав їсти. Пригадав, як вони з Рожевим смакували отакими плодами. Як гарно освiжають, задовольняють спрагу!.. А може, це та сама плантацiя? Цiлком iмовiрно. Тодi, значить, десь не дуже далеко Долина предкiв... Так-так, вiн же бачив i гори...
Вирвав ще одного "опенька". Вiдкушував потроху, обмiрковуючи становище.
ВОГНЯНЕ КIЛЬЦЕ
Дерева пiдступали аж на самiсiнький край урвища. Яворович, тримаючись рукою за стовбур, перехилився, щоб краще роздивитися, що дiється там, внизу.
Так, без сумнiву, це - Долина предкiв. Он лiворуч, де прямовисний бiк скелi вигинається дугою, видно отвори печер. Бiля них метушаться Сини Риби, очевидно, виносячи бойовi обладунки мумiй. Уся велика долина вкрита трупами, звiдси, правда, важко розiбрати, кого бiльше полягло - Довговолосих чи Голомозих, але очевидно: нападники з палаючими смолоскипами в руках перемагають. Вони оточили долину пiвкiльцем, притиснувши загони Синiв Риби до скель. Вал вогню, хоч i повiльно, але насувається, насувається...
"Цiкаво, чи тут Рожевий? - придивлявся Петро. - Мабуть, тут, бо якщо вже Сини Риби прийшли до своїх предкiв, то значить це останнiй вiдчайдушний бiй, тут вирiшується доля народу i всiєї Країни Щитiв. А хiба ж вiн може бути в iншому мiсцi?" Але як не дивився Петро, вiдшукати його не мiг. Коли б оце був бiнокль...
Кортiло швидше допомогти Синам Риби, але там зробилася така мiшанина, каша, що вiн боявся разом з ворогами знищити i своїх. "От уже й своїми стали... - подумав. - А чому, хiба менi, людинi, не однаково?.. Виходить, що нi. Я за справедливiсть, а справедливiсть на боцi Довговолосих".
(Останнiм часом Яворович звик розмовляти сам iз собою i не лише в думцi, а й уголос. Критикував себе за це - i даремно, бо як же iнакше боротися з самотнiстю?)
"Де ж їхнiй... ну, штаб чи що, вiрнiше - мозковий центр? Десь же є... Мабуть, десь збоку i на пiдвищеннi, щоб можна було охопити своїм впливом усю арену..."
Почав оглядати "другий план", обмацуючи поглядом кожен кущ, кожен камiнь. Густа жовта мла дуже заважає, але коли придивитись... Так i є, на одному з пласких каменiв, приблизно навпроти середини долини, помiтив величезну голову з кривавим кружальцем - бач, чого деякi постатi Довговолосих корчаться в пилюцi: їх убиває промiння! Отже, не тiльки бiохвилi, а й променi... Зажди ж, кате...
Вiд того мiсця на високiй скелi, де лежав нiким не помiчений Яворович, i до того каменя внизу, де сидiв Головатий, блискавично напнулась червона струна. За Головатим щось пихнуло, розжарений дротик пересунувся нижче, черкнув по тому каменю, на якому вмостився окатий, черкнув буквально на якусь мить, там слiпуче зблиснуло, бухнуло, заклубочилось. I не то що вiд Головатого, а навiть i од каменя не лишилося й слiду.
Петро вимкнув мазера.
В долинi зчинилося страшне. Топчучи смолоскипи, Голомозi кинулися врозтiч. Переднi напирали на заднiх, збивали з нiг. Сотнi їх падали, враженi стрiлами Синiв Риби; уся маса нападникiв одхлинула з Долини, а за ними по п'ятах бiгли Довговолосi.
I все це, як у нiмому кiно. До Петра не долинало жодного звуку.
"Ну, все, - подумав пiдводячись, - бiй виграно, ворог у панiцi тiкає".
Але це ще було далеко не все. Раптом втiкачi зупинилися, схитнулися, як од сильного вiтру, i кинулись назад, у Долину. Знову спалахнули затоптанi смолоскипи i наїжачились списи.
"Ти диви... - здивувався Петро. - Ех, чорт!.."
Лише тепер здумав, що мiг не винищити всiх... Адже тiкали таким густим натовпом!
- Вояка називається... Ану ж, де той режисер, що змусив акторiв вернутися на сцену?
Крiзь жовту задимлену млу важко було роздивитися, але незабаром Петро все ж таки помiтив якусь вiдокремлену групку, а придивившись пильнiше, переконався, що там, серед Голомозих, видiляється величезна голова, мабуть, ще бiльша, нiж у того, на каменi. Кривавого ока не видно, певне, катюга повернутий до поля бою обличчям.
Яворович прилiг, добре прицiлився i, затримавши вiддих, натиснув на гудзичка. Страшна енергiя, що її понiс червоний промiнчик, зiткнулася з перешкодою, i те мiсце так i пихнуло.
Тепер Голомозi знову кинулись навтьоки.
Встав, зiгнувся, щоб обтрусити колiна, та так i застиг. Навколо горить лiс! Полум'я йде суцiльним фронтом, дугою, кiнцi якої упираються в скелю. Дерева горять так, наче наповненi нафтою, бризкають на всi боки вогнем, i тому палає навiть грунт. Вогняна стiна повiльно, але неухильно рухається до урвища. Яворович уже вiдчуває подих жару на обличчi.
В першу мить вiн просто розгубився. Це була для нього така несподiванка, що вiн не знав, що й подумати. Вiн звик до власної безпеки i, якщо й вживав деяких заходiв, то лише iнстинктивно. Тим бiльше, що найбiльший його ворог уже не iснує.
"Хоча б лiтака не спалили... - подумав i тут же заперечив: - Що там лiтак, ти ось викрутись сам!"
Одiйшов на край скелi. З-пiд нiг посипалось, далi - жодного сантиметра. Кинув погляд униз - вiрна загибель. Побiгти через вогонь? Смерть у тяжких муках.
"Невже все?" Зцiпив зуби, стиснув кулаки. Вiдчув у руцi гофрований цилiндр свого лiхтаря. I це вiдчуття наче пiдштовхнуло його.
- Нi, не все, ми ще поборемось! - скрикнув Петро i, виставивши вперед мазера, кинувся навстрiч вогню. Пiдбiг якомога ближче i почав шмагати полум'я червоним батогом. Секунда-друга, i вогонь наче вiтром здуло! Iшов уперед, прокладаючи собi широкий коридор у вируючому полум'ї, i, тiльки вибравшись на згарище, помiтив, що одяг на ньому затлiвся. Та це були дрiбницi. Хотiлось пити, але навколо все вигорiло, не було жодного стебельця.
Озирнувся - свiчками догоряли дерева понад самим урвищем - там, звiдки вiн обстрiлював Головатих. Значить, помiтили, виробили план... Отже, пожежа ця не випадкова...
I, наче на пiдтвердження цiєї думки, в густiй жовтiй iмлi, метрiв за п'ятдесят вiд Петра, сковзнула якась постать. Стежать?
Петро швидко пiшов у той бiк i знову помiтив постать. Вона поспiшала вниз, явно обходячи Долину предкiв. I, головне, важко було визначити Голомозий це чи Довговолосий. Мазер, безперечно, дiстав би його, та Яворович боявся помилитися...