- Це свiтло пече! - гукнув Яворович. Одiрвав у Байдужого - вiн якраз близько стояв - клапоть балахона i простягнув до вогню. Клапоть так i пихнув.
А вогонь танцював на дровах, наче торжествуючи своє народження, перламутровi стiни нiби ожили, вiддзеркалюючи рухливе сяйво Цей каскад свiтла ще пояскравiшав, коли Петро взяв до рук лiхтаря i вимкнув його. Вiн i сам замилувався грою вогню. Дивився на багаття i думав: "Хоча б же ця сила природи принесла їм користь..."
Тицьнув коробочку сiрникiв у зелену долоню Проповiдницi, розповiв, як треба поводитися з вогнем. Але йому здавалося, що вiн мав справу з дiтьми.
- Можете запалити багаття десь у долинi i весь час пiдтримувати його... Тiльки будьте обережнi: щоб вогонь не пожер ваших лiсiв i будiвель. Вiн боїться води, якщо почне шкодити - заливайте водою.
Проповiдниця вийняла сiрника з коробочки i довго дивилася на нього, як на якесь неймовiрне чудо. Поклала назад, засунула, передала коробочку сусiдовi, а той, роздивившись, вiддав iншому - аж поки коробочка не потрапила в довгу руку Байдужого Петро бачив, як той, навiть не глянувши, затис її в своїй широкiй долонi.
Усi дивилися на вогонь, немов загiпнотизованi, особливо малеча.
Петро, стискуючи в руцi гофрований цилiндр лiхтаря, помалу пiшов до виходу. Тепер, якщо Великий Розпорядник змусить до того, вiн покаже, як дiє мазер!
Оглянувся - венерiйцi все ще стояли коло багаття, як завороженi, на їхнiх зелених обличчях танцювали вiдсвiти. Та ось Проповiдниця неначе прокинулась, швидко пiдiйшла до Яворовича, i вiн сприйняв її думку:
"Ти сказав, що мусиш залишити нас. Ми допоможемо тобi звiльнити свою птицю. Тобi дадуть трубки iз соком - поллєш ним тi рослини, що обвивають птицю, i вони зiв'януть".
- Оце по-дружньому! - вигукнув Петро i потряс здивованiй жiнцi руку,
З лiсу вiн виходив, несучи за плечима чималу в'язанку трубок iз соком. Здавалося, безлистi темнi дерева насторожено стежать за гостем iз далекої Землi.
ЗУСТРIЧ IЗ САМИМ СОБОЮ
На плато було тихо й спокiйно. Жовтi кущi й величезнi бiлi бутони в них стоять непорушно, як i ранiше; Голомозих сновигає начебто ще менше, на Петра вони не звертають нiякiсiнької уваги, нiбито це йде також робот, хоч трохи й iнакший.
"Ну й добре, - подумав Яворович, - значить вiн..." Схаменувшись, Петро обiрвав думку, хоч уже й знав її всю: добре, що Великий Розпорядник не контролює, не здогадується про трубки. I, незважаючи на цю заспокiйливу думку, Петро вiдчув, як десь у глибинi його єства виникає неспокiй. Почав озиратися навколо. Нiде нiчого пiдозрiлого, нiяких змiн. А проте ставало тривожно.
Проходячи мимо плантацiї їстiвних рослин, згадав, що давно вже не їв. Обережно поклав свою ношу, сiв, i, вiдламавши кiлька гiлочок, почав їсти. Подумав про "Астероїд". Тепер вони знають - живий. А як будуть розпитувати, як здивуються, що на Венерi отаке життя Ну, що ж, природа щедра на форми... Треба тiльки бiльше на кiноплiвку, а то ще ж чимало касет Але ж дiйсно, якi можливостi мозкової речовини! Цiкаво, чи вона така, як у нас?
Пiдвiв голову - коли б оце прозора атмосфера, то "Астероїд" сяяв би яскравою зiркою, видно було б i вдень. Та якби тут атмосфера була прозорою iнакше б розвивалася i цивiлiзацiя. З їхньої свiдомостi виключено космос Головатi не хочуть про нього й чути. Хоча й на Землi бiльшiсть людей не звертає нiякої уваги на космос, ба навiть серед тих, що помiчають його, працюють для нього,- i то мало таких, що над ним замислюються. Ну, небо, простiр, безмежжя, а в тому безмежжi - газовi кулi, тобто зорi, можна одержати їхнi спектри, визначити маси, швидкiсть, температуру, склад, зрештою зарахувати їх до певного класу i на тому заспокоїтись Якщо ж буде помiчено якiсь неправильностi руху, то можна продовжити спостереження або й просто кабiнетне вивчення - i таки вiдкрити бiля розпечених газових тiл твердi кулi - планети.. Поки що, в основному, йде нагромадження фактiв.
Смакуючи соковиту м'якiть венерiйських рослин, Яворович подумав, що й досi не знає, як вени звуться, i усмiхнувся: хiба це має якесь значення?
Побувають тут бiологи, то все розкласифiкують. А цiкаво, як розмножуються оцi рослини? Адже нiякого насiння, жодного стручка вiн ще не бачив.
Попоївши, Петро рушив далi Невдовзi побачив i свiй апарат, обплутаний лiанами, i бiлу кулю Розпорядника. Нiде нiкого. Отже, тiльки лiквiдувати клятi рослини - i полiт, полiт...
Вiн узявся старанно поливати соком "клятi лiани". Надрiзував кiнець еластичної трубки i, перебираючи долонями, витискував iз неї сiк. Якщо не придавлювати, то соку витече небагато i надрiз швидко затягується досить мiцною плiвкою. А як тиснути, то сiк б'є з трубки, наче з насоса. Петро цiлився пiд корiння, дивився, щоб не пропустити жодного стебла. Вичавленi трубки вiдкидав геть i брав усе новi й новi, прикидаючи на око, чи вистачить оббризкати кругом.
Вистачило. Ще трохи й лишилося; там, де густiше, полив удруге.
А рослини стояли так само, як i ранiш.
Це розлютило Петра. Кинувся до них, простягаючи напруженi руки ламати, трощити!
Але руки не могли вхопити нiчого - розчепiренi пальцi стискували... повiтря.
В першу мить вiн не мiг нiчого зрозумiти i намагався вхопити один сучкуватий стовбур, але руки вiльно пройшли крiзь нього, i лiва п'ятiрня вчепилась у праву. "Галюцинацiя! Витвiр уяви! - промайнуло в його свiдомостi. - Але ж..." Що "але ж" - вiн i сам не знав. Перед очима так само стояв обплутаний рослинами апарат, i важко було повiрити в його нереальнiсть. Петро пiшов просто на лiтак i пройшов крiзь нього. "Ага, он ти як... - подумав. - Хочеш збити мене з пантелику галюцинацiями? Нi, нi, не вдасться!"
Одвернувся i пiшов, приглядаючись до стежки, бо вже почало сутенiти. Незабаром побачив знайомi слiди, минув з десяток жовтих кущiв i вийшов на майдан Головного Розпорядника. Так, це та сама мiсцевiсть, вiн упiзнав її. А все-таки, пiдiйшовши до свого апарата, помацав лiани рукою i аж зрадiв, коли впевнився, що вони реальнi. Проте радiти було нiчого: адже рятiвного соку вже нема!
Петро зiтхнув, скоса поглянув на бiлу кулю Розпорядника. "I чому цей генiальний мозок такий... дурний! - подумав з досадою. - Як йому довести, що я - людина?"
Постояв, походив навколо в задумi, приглядаючись до лiан, що оточували лiтак, а потiм пiшов назад. Вирiшив сходити за тими трубками. Правда, вже добре звечорiло, але вiн не мiг вiдкладати. У нього є лiхтар, i дорогу вiн знайде.
Спочатку йшов так, а коли вже зовсiм стемнiло - ввiмкнув прожектора. Спустившись iз плато, зустрiв у лiсi якусь постать, здається, Байдужого, але той миттю зник за деревами.
Довго блудив Яворович у лiсi - аж ноги заболiли. Пробивав собi свiтлом тунель у важких скелях темряви, приглядався до обрисiв дерев, сподiваючись вiдшукати храм, - але все марно. Тиша i темрява налягали, душили. Хотiлося впасти i заснути, але Петро змушував себе iти.
В одному мiсцi вiн зупинився - його оточували гiнкi тоненькi стовбури. "Вони, вони! - зрадiв, дiстаючи ножа. - Ось нарiжу".
Як i завжди, iз зрiзiв спочатку полився сiк, а потiм отвiр затягнуло плiвкою. I товщина стебел, i густина соку були наче такими самими "От i добре, - заспокоївся Яворович. - Тепер не спiймає мене своїми галюцинацiями..."
Нарiзав цих стебел стiльки, що ледве нiс. Здавалися такими важкими, наче були металевi.
Лiс довго не хотiв випускати Яворовича iз своїх темних нетрiв Космонавт потрапляв у такi хащi, що наледве вибрався iз своєю ношею. Коли вiн вийшов на плато - почав сiрiти свiтанок.
Сiв трохи перепочити, i лише тепер помiтив, що потрапив на це плоскогiр'я зовсiм не там, де треба було, а, мабуть, дуже далеко вiд того мiсця. Незабаром вiн переконався в цьому остаточно. Краєвид був схожий, але не той. Бiлi кулi тут були набагато меншi i стояли густiше. Здавалось, їм не буде кiнця й краю Траплялися трiщини в грунтi, через якi доводилось перескакувати, заростi.