Дізнався Яворович, що й його були порахували за одного з Головатих і почастували отруйною стрілою. Тільки могутній Петрів організм зміг перебороти отруту. Головатий сконав би і від меншої дози. І от коли Петро вийшов із склепу, куди Сини Риби кладуть знищених ворогів, — усі були вражені. Тоді й вирішили вступити в переговори з несподіваним гостем. І який же був радий Яворович, що йому не довелося застосувати своєї страхітливої зброї проти цих волелюбних венерійців, що він не пролив їхньої крові, не спопелив їхніх щитів, які захищають волю!
За допомогою малюнків йому розповіли про один з епізодів цієї безконечної війни. Мабуть, це трапилося не дуже давно, і Сини Риби пишалися своєю перемогою. Раптовим нападом вони прогнали Голомозих і оточили одного з Головатих, їхні стріли не поціляли в нього, бо воїни чомусь не визирали із-за щитів, хоч Головатий, здається, спокійно сидів на плечах Голомозого, звісивши руки й ноги. Щільне коло щитів звужувалось доти, доки той не зміг ворухнутися поміж ними. Тоді із-за щита знялася рука одного із Синів Риби і дзьобнула Головатого стрілою в тім’я. Той упав мертвий. Тактика цього бою здивувала Петра. Сини Риби явно боялися навіть зиркнути на Головатого, вони увесь час ховалися за своїми щитами. А той був зовсім без зброї і загинув від одної стріли… Чому ж такий страх?
Венерієць усе показував на голову, мовляв, яка вона велика в Головатого. І справді, вже по черепу отам у печері Петро міг скласти уявлення про розміри голів у цього загадкового племені, їхні черепи, мабуть, разів у п’ять більші від черепа людини. І яку ж треба шию, щоб тримала такого здоровенного гарбуза?
Жадоба якомога більше дізнатися гонила Яворовича по Країні Щитів — по її лісах і луках, маленьких і більших селищах. І весь час він відчував якусь прогалину в усьому баченому, а яку — ніяк не міг визначити. Чогось не вистачало для повноти картини… Думка про це з’явилася зненацька: немає дітей! Скільки він мандрує — не бачив жодної дитини. У відповідь на його розпитування Сини Риби малювали селища, оточені лісами. «Мабуть, десь вони виховуються всі разом, — здогадувався Петро, — де-небудь у своєрідному дитячому заповіднику».
Живився плодами і відчував себе добре. Тут, здається, зовсім немає неплодових дерев — на кожному є довгасті, схожі на гіллячко, стручечки, наповнені поживною соковитою масою. І що цінно — незважаючи на задуху, сік плодів прохолодний. Коли б не це, Петрові було б сутужно. Клімат тут субтропічний, але ж… повітря стоїть непорушне, вітер не хитає дерев — жарко, задушливо. Ото тільки й порятунок, що освіжаючі плоди.
Інколи доводилося ночувати в лісі, але реву звірів він не чув жодного разу. Тварини тут так само безголосі, як і люди. І всі травоїдні, жодного хижака. Навіть шестилапі «тигри» живляться плодами, а нападати на ворогів їх привчили довготривалим тренуванням.
А одного разу в густому лісі Яворович раптом почув якесь до болю розпачливе кугукання. Аж стрепенувся, вловивши звук. Став, як укопаний, зупинилися і його мовчазні супутники. Петро вказав їм на невеличку птицю, що сиділа на гілляці і, надуваючи собі воло, переривчасто, наче з болем, кугукала.
— Ку-у-гу… Ку-у-гу…
Ніби скаржилась комусь на свою самотність.
— Бідна моя, — промовив до птиці Петро. — Може, й ти з Землі прилетіла?
Пташина повернула голову на звук і, здається, з цікавістю подивилася на людину. А тоді знову надула воло і почала квилити:
— Ку-у-гу… Ку-у-гу…
Сини Риби мовчки спостерігали цю сцену. Вони бачили, що Петро ворушить губами і то заглядали йому в рот, то дивилися на птаха, в якого надувалося воло. Мабуть, їх дивувала розмова людини з птахом. А Яворовича це зворушило до сліз, бо ось уже скільки він чує тут лише свій голос, лише свій. Та коли птиця із тим жалібним кугуканням лишилася десь позаду, тиша, німота здалася йому ще густішою, ще нестерпнішою. І Петро почав співати:
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є…
Молодість мила, ти щастя моє!
У словах пісні виливав свою тугу за Землею — зеленою, співучою планетою. До болю схотілося туди, на сонячні простори, до людей. «Літак… Де мій літак? — подумав, наче прокинувся Петро. — Скільки ж можна отут блукати? Досить!»
Торкнув синю руку одного із своїх супутників, зупинився і почав енергійно жестикулювати. Вони стояли мовчазні, як і дерева навколо. Тоді Яворович узяв плитку і намалював свого ракетоплана.