Десь у самісінькому Петровому серці починає звучати музика — тиха, ніжна, як струмочок, що пробивається поміж травою. Струмок більшає, повніє, і Петро починає стиха наспівувати якусь мелодію, наспівує в такт руху Синів Риби, що виходять і виходять з моря на суходіл.
— Ех, якби симфонічний оркестр… — Це ж венерійська Вальпургієва ніч!
Видовище продовжувалось кілька годин.
Петро дивився цю містерію і линув думками на Землю. Все-таки людству пощастило: воно має кращу планету! Хоч земна природа і не така щедра, людям доводиться пристосовувати її до своїх потреб, зате ж вони не сховані, як зерно в стручку, перед очима людей — безмежність космосу… Що, якби оцим венерійцям показати космічний простір, пронизаний світлом?
Повз нього пливли і пливли пари, а його ятрило одне: як їх вивести на сонячні гони?
Коли пройшли останні Сини Риби, той, що відсвічував рожевим, підступив до Яворовича і, звичайно, повернувся спиною. Петро обернув його, той сів поруч і все торкав Петрову руку. Що він цим хотів сказати, Яворович не розумів, але щось, мабуть, дуже для нього важливе. Він явно хвилювався — рука його злегка тремтіла. Ще гостріше відчув Петро їхню велику біду — відсутність звукової мови Самі вони якось спілкуються, але як? Інколи Яворовичу починало здаватися, що це він втратив здатність говорити, що при аварії з ракетопланом його контузило. Тоді починав розмовляти сам із собою або співав. Переконувався, що цілком здоровий, адже чує власний голос. І все-таки ніяк не міг збагнути, чому ж не чують вони?
Рожевий супроводжував Яворовича в місто, зайшов до відведеного йому покою. Щось таки його дуже тривожило, бо не відступав і на крок. Це зацікавило Петра, і він пильно приглядався до його жестів.
Принесли гірлянду якихось фруктів, нанизаних на гнучку лозинку. Як тільки Петро простягнув руку, щоб розпочати вечерю, Рожевий відсунув ту гірлянду, показав, нібито їсть, а тоді враз упав на підлогу і зобразив сон. Виходило, що ці плоди сприяють сну, а він не хоче, щоб гість спав. Але чому, з якою метою?
Незабаром, коли Рожевий вдався до графіки, Петро почав потроху розуміти його. Із тих численних каракуль, які важко назвати малюнками, виходило, що в кожного у цьому місті є подруга (дружина, кохана), тільки в Рожевого нема — вона якось потрапила до Головатих і перебуває тепер у Захмарній Країні. Як це сталося, Петро не зрозумів, та це його не дуже й цікавило. Головне він зрозумів добре: Рожевий просить допомогти визволити свою кохану. Облишити все і піти в Захмарну Країну.
Яворович усміхнувся: от що значить почуття та ще й на Венері! Але пропозиція Рожевого дуже зацікавила його. Намалював літака в хащах. Рожевий одразу ж погодився повести його туди. Петро показав, що в Захмарну Країну вони полетять на ракетоплані.
— Розумієш, друже. — злегка поляскав його по спині, — ця штука швидко донесе нас в Захмарну Країну! Та й там з апаратом буде легше…
Здається, він зрозумів. Сам накреслив на плитці ту місцевість, де впав літак, і Петро побачив, що на шляху до ракетоплана лежить двоє міст. Мовчки тицьнув пальцем. Тоді Рожевий стер міста, стер усе, що було накреслено і підвівся. В усій його постаті, сповитій жевріючими спіралями, була рішучість. Він почекав, доки збереться його Брат (Яворович складав скафандр), з тоді сторожко повів його з приміщення Через кілька хвилин вони вже йшли лісовою стежкою
Де й ділася Петрова втома! В темряві густої венерійської ночі він ступав навмання, але енергійно. Був упевнений, що до ранку вони доберуться до літака, і Рожевий допоможе підготувати його до старту… А побувавши в Захмарній Країні, Петро шугне до свого рідного «Астероїда»!
Стежина відділялася від чорної стіни дерев блідими світними шнурами. Петро бачив поперед себе рожеві спіралі венерійця, і в думці спливали картини їхньої німої містерії на березі моря. «А в кабіні ж — кіноапарат… — з жалем подумав Яворович. — Який фільм уже був би!».
ДОЛИНА ПРЕДКІВ
Цілу ніч Рожевий і Яворович ішли без перепочинку. Обходячи і селища, заглиблювалися в хащі, полохали сонних тварин, і тоді Петро милувався жовтогарячим світінням їхніх очей. Інколи золоті горошини креслили траєкторію в повітрі — то розбуджені птахи перелітали з дерева на дерево. Було задушливо, Петро спочатку розстебнув комір сорочки, а згодом і зовсім її скинув. Але втома не брала його, і він подумав, що Венера таки має менше тяжіння, бо на Землі він би такого марафону не витримав. Ноги, правда, поболювали, але ж пройдено, мабуть, сотню кілометрів!
По тому, що рожеве світіння одягу венерійця помітно поблідло, Петро здогадався, що починає світати. І справді, повітря поволі світліло, наче хтось фільтрував його, відділяючи темну густину. Тепер уже можна було розрізнити чорно-сині стовбури дерев, які виринали з жовтавої імли. Темрява ще чигала в гущавині, а там, де ліс рідший, ставало зовсім видно.