Незвично, ну просто дико — розмовляти мовчки, і Яворовичу важко було втримати слова, що народжувались одночасно з думкою і вилітали, як птиці. Він усвідомлював, що цій беззвучній природній радіостанції, якою є Голова, звукові хвилі заважають, але кожного разу, як тільки хотів висловитись — розкривав рота. Зрештою перестав гукати, а тільки хапав повітря. Коли б Головатий умів сміятися, то, безперечно, насміявся б уволю. Але на його обличчі не відбивалося ніяких емоцій, здавалось, він думав про щось своє і не звертав ніякісінької уваги на людину.
Петро обійшов кругом. На потилиці в Головатого побачив здоровенну ґулю, покриту жовтою плівкою. Ставши перед очима, продовжував мовчазну розмову.
«Цікаво, як ви опанували мою мову?»
«Я заглянув у твій мислячий апарат і позичив пам’ять».
«Не точно висловлюєтесь, — зауважив Петро. — Коли б ви позичили мою пам’ять, то я б уже її не мав».
«Я скопіював запас ваших символів».
«Оце вірніше».
«Розкажи, що ви називаєте Землею», — попросив-наказав Головатий.
— О, наша Земля — чудова! — піднесено заговорив Петро, а тоді продовжував у думці: — Приголублена Сонцем, вона буяє зеленню суходолів, гойдає океани, повні риб, а над поверхнею її — прозора атмосфера, в якій літають птиці, шугають апарати, створені людиною.
«Ваше слово «Сонце» означає сліпучий диск. Що це таке?»
Петро на мить зажмурився і уявив ранок. Не думав словами, а уявляв живі картини. Ось він дивиться з балкона на Київ. Ще тільки четверта година, а небо пойнялося сяйвом, на його тлі вирізьблюється золота маківка Софії, а внизу темніє зелень садів і парків. Щебечуть пташки, тіні прозорішають, і ось на чиєсь вікно упав гарячий промінь!
Яскравий диск Сонця спливає вище і вище, і здається, що то й не диск, а отвір у небі, крізь який переливається океан світла, що виграє за голубою сферою…
Потім Яворович пригадав собі луки — в міріадах росинок виблискує Сонце; уявив сади, обтяжені яблуками — юнак труснув стовбур (а це ж він, Петро, в материному саду), і на його засмаглу спину разом з краплями роси посипались яскраві Сонця…
«Так що ж таке Сонце?» — знову мовчазно спитав Головатий.
«Сонце — велика Істина, якої не знаєте ви, хоча й живете поруч з нею», — відповів Петро.
«Істину ми відкрили, і образ її не диск, а хвиля».
Петро уявив діючу модель Сонячної системи: рухається в просторі світна сонячна куля, а навколо неї менші кульки — планети — Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон…
Голова спокійно-величаво сприймала уявні Петрові картини і схеми, потім заронила йому думку:
«Система ця досить чітка, але звідки вона з’явилась у твоїй пам’яті? В глибинах нашої мудрості таких легенд немає. Ти — феномен і будеш доброю поживою для мозку. («Поживою?» — Петро стиснув корпус мазера). Чого по всій твоїй структурі побігли струми? Поживою — значить об’єктом для вивчення».
— І я хочу вивчати, — сказав Яворович.
«Яблуко яблуню?»
Петро подумав і відповів:
— А хоча б і так. Адже яблуко має в собі яблуню в потенції.
«Якийсь могутній розум виткав тебе — оригінальну загадку. Та я розгадаю, розгадаю».
— Добре, — промовив Яворович. — Тепер дайте мені уявлення про себе: хто ви і що ви, яке ваше місце на цій планеті?
Деякий час відповіді не було: чи Велика Голова не бажала відповідати, чи, може, збиралась з думками. Нарешті Яворович одержав біопередачу:
«Ми — центр усього навколишнього світу, джерело і мета, першопричина і наслідок».
«Ого!.. — щиро здивувався Петро. — Першопричина і наслідок… А інші народи, що живуть там, унизу? На них ви не зважаєте?»
«Подивися вдалину по колу».
Яворович почав дивитися. Спочатку нічого, крім сувоїв хмар і жовтої імли, не бачив. Та ось, наче крізь сітку якогось величезного екрана, почали вирізьблюватися далекі натовпи венерійців — усіх отих Синів Риби, Нащадків Тигра, Дітей Грому — вони снували, наче комашня, роблячи свою буденну роботу. Петро переводив погляд все далі і бачив серед лісів, понад річками, вздовж морських берегів скупчення їхніх жител, — ніби пролітав над планетою. Упізнав і Країну Щитів, побачив і високоволосих, які спочатку хотіли вбити його, а згодом шанували, як посланця долі. Скрізь, куди б не кидав погляд, помічав діяльних, невтомних істот. Багато їх лісовими стежками прямувало до Захмарної Країни, і плечі їхні згиналися під тягарем нош.
«Тепер поглянь, як ми зважаємо на них, а вони — на нас, як вони виконують волю свого Великого Розпорядника.
Враз усі, де хто не був, обернулися обличчями до Захмарної Країни і вклякнули на коліна. І ті, що в селищах, і ті, що в лісах, і ті, що в дорозі,— всі побожно опустилися на коліна.