Рожевий торкнув Яворовича за плече і голосно заговорив:
— Цей обряд називається «Друге народження». Посадять дитя у квітку і будуть вирощувати мудреця!
— Не кричи так, незручно, — шепнув Петро.
— Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той діапазон! — загукав Рожевий ще дужче. — Ось і Гілка нічого не чує, вона думає, що ти німий.
Петро усміхнувся. Рожевий продовжував кричати (це, мабуть, його розважало):
— Що ви робите? Нащо відбираєте в дитини дитинство? Фальшива у вас мудрість, коли в’ялить тіло!
«Еге, так легко критикувати, — подумав Яворович, — коли на різних частотах…»
Дорога, по якій ішла процесія, зиґзаґами підіймалася все вище і вище. Нарешті білі постаті венерійок зійшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гілчині подруги. «Рабині, — подумав Петро, — бранки. Бач, кожна щось несе». В їхніх великих очах тьмяніла покора.
— Хто вони? — спитав у Рожевого, і той підтвердив його здогад:
— Це тіні своїх владарок. Вони йдуть за ними скрізь, навіть за межу життя.
«Тіні…» Петро й справді побачив тіні — неясні, розпливчасті, але все-таки тіні! — і це була для нього велика новина. Певно, над цією країною хмарність тонша, не так розсіюється світло, як, наприклад, в Країні Щитів, і тіла відкидають легку тінь.
Тим часом Рожевий вів далі:
— І Гілка моя — теж тінь. Це їй владарка дозволила побути зі мною. І я тут зроблюся тінню, бо настає таке, що тінню бути краще.
Яворович усвідомлював, що це рабська психологія, але чомусь не мав найменшого бажання сперечатися з Рожевим, доводити йому ганебність таких думок. Що ж, коли йому подобається бути «тінню» — нехай собі…
«Мадонна», як у думці назвав її Петро, зупинилася над урвищем і рвучко піднесла дитину вгору. Яворович аж подих затамував: йому здалося, що вона зараз кине малюка вниз. Але вона міцно тримала його в своїх красивих зелених руках, мовби показуючи з висоти благословенну країну, якої майбутній мудрець, мабуть, більше не побачить.
Рожевий говорив так голосно, наче тут нікого й не було:
— Гілка мені сказала, що це поганий знак: на обличчі матері немає радості.
Петро придивився до обличчя «Мадонни», і йому здалося, що на ньому зблисли дрібні сльозинки, неначе ««роса на зеленому листі. «А певне ж, — подумав, — якій же матері буде радісно назавжди розлучатися з дитям?»
— Це велике для неї щастя, каже Гілка, що її первісток займе місце серед наймудріших! — гукає Рожевий Петрові, наче глухому. — А вона засмучена.
Петро дивиться на підняті руки матері, на дитину, що глипає оченятами в широкий світ, і йому самому робиться тоскно. Він відчуває земне, людське почуття материнства. Невже воно скрізь однакове — на Землі і далеких планетах?
«Мадонна» знову пригорнула дитину і пішла, не оглядаючись, поміж колючих густих кущів оцього високогірного плато. Всі рушили слідом — і володарки, і їхні «тіні». Пішли й наші мандрівники.
Обряд завершився біля одної з розкритих квіток «лотоса». Обійшовши квітку навколо, мати поклала туди дитину, наче пташеня в гніздо, постояла трохи біля неї та й відійшла. Ти піднесли чорне тоненьке стебло, і вона його швидко зжувала. До квітки одразу ж приступили рабині, що мали в руках предмети, про призначення яких Петро міг лише здогадуватись. Та певне ж, все те потрібне для харчування майбутнього мудреця.
Завченими, автоматичними рухами вони так посадили дитину, що ступня правої її ніжки опинилася на лівому паху, а лівої — навпаки, на правому. Петро бачив, як скривилося від болю дитяче личко, певне, малюк плакав, але не чути було. Швидко зафіксували цю його позу, обгорнувши клейким листом. Пуп’янок був хоч куди, тільки личко все ще кривилося. Тепер усе до найменших дрібниць буде регламентовано, малюк ростиме згідно рецепта, вивіреного найгеніальнішими мозками суспільства. З цієї самої миті кожна клітина його крихітного організму береться під контроль, усі життєві процеси спрямовуються до однієї мети: розростання мозку, його удосконалення як апарата мислення.
Учасниці процесії оточили «Мадонну», очевидно, втішаючи її, чи, може, висловлюючи захоплення, але вона відсторонила їх владним жестом і… рушила до Яворовича. Видно, їй впала в око його «нетутешність», його відмінність від Довговолосих. Вона йшла, пильно вдивляючись в Петрове обличчя, ніби пізнаючи знайомого. Петро також не відводив погляду від неї, але ніяк не міг визначити кольору її великих овальних очей. Першої миті вони здалися йому світло-голубими, але одразу потемніли, зробилися фіолетовими, а потім темними, як ніч. Згодом він дізнався, що очі цих венерійців випромінюють світло, і колір цього випромінювання залежить від настрою, від інтенсивності душевного збудження. «Промениста… — подумав Яворович. — Нагадує молоду індіанку».