Яворович усміхнувся: хоч які мудрі наші астрофізики, а природа мудріша. Скільки було витрачено зусиль, щоб довести непридатність Венери для життя! І жара до 300 градусів, і відсутність кисню, і повільне обертання…
А ліси на Венері тим часом виростали.
Та хіба тільки ліси? Раз уже є біосфера, то, певне, розвинулися й інші форми життя… Яворовичу дуже хотілося зустріти тут розумних, мислячих істот. І десь глибоко в душі, можливо, інтуїтивно він вірив, що так воно й буде…
Рацію налагодити не вдавалось. Петро прилаштував кіноапарат, націлив об’єктив у темряву і почав ждати світанку. Раз був вечір, значить буде й світанок. Очевидно, що Венера обертається навколо осі набагато швидше, ніж навколо Сонця. На Марсі доба така, як і на Землі, то чому ж на Венері мусить бути інакша?
Чатував темряву — як тільки почне її розмивати світло, так він і зафіксує це явище на стрічку. Треба буде зняти цілий венерійський день — з ранку до вечора.
Вдень він поставить літака так як слід, а зараз виходити назовні було б необачно. По видному можна буде використати дерева замість лебідки — це якраз і добре, що навколо ліс, а не пустеля. Та й ґрунт, очевидно, м’який, бо крило ввійшло в нього, як ніж у масло.
Сидіти було незручно, а все ж непомітно підкрався сон. Яворовичу наснилися рідні поля, шовкове шатро неба над ними. Він іде кудись і сам не знає куди, земля стелеться під ноги, ваблять зорі, а серце стискує тривога. Він іде все швидше і швидше, не йде, а біжить, широко стрибаючи по кам’янистому міжгір’ї. Десь зникли поля і ліси, перед ним голий камінь, теплий на вигляд, дорога спускається вниз, і він гупає по ній, тікаючи від якогось хижого звіра, що вже дихає за його спиною. Під ногами гуде бруківка — лунко, виразно. І раптом він усвідомлює, що то не дорога відлунює, а планета — резонує, як велетенський дзвін. І це його не здивувало, що відчув усю планету — не просто каміння під ногами, а планету, велетенську кулю, що лунко обзивається на його кроки. А те, що за ним женеться, вже зовсім близько…
Прокинувся з відчуттям тривоги в усьому тілі.
Світало.
Несміливо, поволі, але все-таки світало. Згори, із хмар, просочувалось блідо-жовте світло. З темряви поволеньки проступали дерева. «А може, це зовсім і не дерева? Можливо, це справді антени, цілий ліс антен якоїсь гігантської радіостанції? — подумав Петро і одразу ж відкинув ці думки. — Оце вже фантастика. Треба вгамувати свою уяву». Спрямував об’єктив кіноапарата на темніючі стовбури і натиснув на спуск. На мить йому здалося, що дерева в одному місці схитнулися… Тривожна цікавість, очікування чогось незвичайного охопили його єство. Може, то птиці? А може — венерійці? Хоча б уже скоріше світало!
Просвітив гущавину ліхтарем — ніде нічого, тільки полискують дерева — суцільна стіна.
Вимкнув ліхтар — стало ще темніше. Але за якийсь час очі призвичаїлись і знову вловили жовтизну. Світло сіялось зверху, від злегка жовтавих хмар, які густими сувоями закривали небо. Зараз уже видно було метрів на п’ятдесят навколо. «А більше, мабуть, нічого й ждати при такій хмарності», — подумав Петро, закриваючи шторку шолома і перевіряючи кисневий прилад. За хвилину він уже вибрався назовні. Озирнувся навколо і легко сковзнув на венерійський ґрунт. Був такий заклопотаний положенням літака, що навіть не звернув уваги на цю історичну мить. Під ногами пружинило, як на торфовищі, але він не грузнув. Спробував навіть підскочити на одному місці — нічого. Відчував себе помітно легшим, ніж на Землі. Біль у лівому коліні майже стих.
Обережно обійшовши літак, переконався, що крило ціле, треба тільки обкопати його, а тоді вже скористатися тросом. Для того, щоб знятися, доведеться змонтувати турбіну вертикального підйому…
І знову Яворовичу здалося, що схитнулися дерева — вже в іншому місці. Довго дивився в гущавину — зараз уже, мабуть, зовсім розвиднилось, бо дерева не зливаються в суцільну стіну, — але нічого не помітив. Тихо і непорушно.
Підійшов до ближчого дерева, узявся за темно-синій стовбур обома руками, схитнув. З гілок бризнула рідина.
Дістав з нагрудної кишені скафандра пластмасову пробірку — узяти пробу. На «Астероїді» дослідять… Труснув дерево, рідина полилася, але в пробірку набрати не вдалось. Спробував здертися на стовбур, щоб одламати гілку, але він був такий гладенький, що руки тільки сковзались. Тоді Петро вийняв з кишені моток тоненького тросика з важельком. Закинув його на кінець нижньої гілки і потягнув. Гілка пружинила, вигиналася, але не тріскала. Наче то була й не гілка, а якийсь гумовий шланг. Вхопився за кінчика, нахилив. Гілка таки справді схожа на трубку — добре видно порожнину. Дістав ножа, зрізав — полилася рідина, але одразу ж і перестала. Отвір просто на очах затягувало плівкою. Зрізав ще — те ж саме Наповнив пробірку, взяв також шмат живої трубки. Відпустив гілку і почав змотувати троса. В гущавині нараз ковзнула якась тінь. Він не так побачив, як відчув — хтось є поблизу, хтось за ним стежить. Звір? Мисляча істота?