«О людино, — почала вона, наблизившись, — певно, ти йдеш за тим, що тобі послало небо».
«Так. Де воно лежить?»
«Дарунок неба зовсім недалеко, ходім».
Вона пішла попереду, — спритна, можна сказати, — навіть граціозна, трохи схиливши свою лебедину шию і притримуючи зеленою долонею своє одіяння, щоб не зачепитись. «Тіні» десь зникли.
«Ти вже знаєш, людино, — продовжувала, не спиняючи ходи, — яка доля спіткала Великого Розпорядника і всю його касту. Це тому, що він одібрав у нас твій вогонь…»
«Вогонь — велика небезпека, — замислився Петро. — Можуть знову з’явитись узурпатори…»
«О ні, людино, з цим уже покінчено! А вогонь, світло нам потрібні як символ нашого ідеалу, живе нагадування про мету. Адже без ідеалу живуть лише тварини і рослини… А ось і дарунок неба».
На зламаних деревах важко лежав великий циліндричний контейнер, схожий на ракету. Металевий парашут, яким можна було б накрити будинок, застряв поміж стовбурами і скидався на зіжмаканий зонт. В його тросах Петро побачив якийсь ящик, але це його не зацікавило. «Мабуть, продукти, — мелькнула думка. — А що ж тут — невже… невже пальне?!» Аж руки в нього затремтіли.
Так, у контейнері було пальне, а в ящику, крім продуктів, — запасна рація. Справді, дарунок неба!
ЩО ЗАДУМАЛА ЖРИЦЯ
У ящику був і лист. Не без хвилювання розірвав Яворович конверта — адже це перший лист, одержаний на Венері. Товариші з «Астероїда» писали:
«Дорогий Петре!
Ми всі дуже стривожені твоєю вимушеною посадкою. Певне, рація дуже пошкоджена, що за довгий час тобі вдалося передати лише одне коротке повідомлення, та й то на межі чутності апаратури. Але воно надзвичайно обрадувало нас! Ти сказав, що працюєш, як робот, значить без відпочинку. Ми розуміємо, що цього, певне, вимагають умови, але все-таки радимо щадити свою нервову систему. Час іще є, не хвилюйся, наш старт — через два тижні, але ми все одно ні в якому разі не залишимо тебе. Якщо тобі не вдасться встановити зв’язок і ти не повернешся через три дні…»
— Чи давно лежить тут цей дарунок? — спитав Яворович світлопоклонницю, що здивовано поглядала на білий аркуш.
«Другий день, як упало. А що то на аркуші? Думки?»
— Так, слова, думки.
«Дивно. А ми думки зберігаємо в пам’яті».
«…доведеться посадити на планету «Астероїда». Орієнтовне місце можливої посадки — район, звідки ти подав останній сигнал.
За нашими підрахунками, в тебе обмаль пального. Скидаємо балон.
Ждемо, ждемо зв’язку!
Обнімаємо й цілуємо тебе всі», — і три підписи.
Чи треба розповідати, як просяяв Петро, як забилося його серце? Перечитав листа кілька разів, а тоді, схаменувшись, запхав його в кишеню і кинувся настроювати рацію. «Зв’язок, зв’язок!» — ось що зараз найпотрібніше.
Жриця з головою Нефертіті бачила, що Людина ніби стала інакшою, в очах з’явилося сяйво, хоч обличчя і нахмурене.
А Петро, здається, зовсім забув про неї. Встановивши трапецію антени, ввімкнув апарат, надів навушники і почав гукати в мікрофон:
— Астероїд! Астероїд! Я — Метеор… — А тоді, почувши відповідь, скрикнув, як несамовитий: — Люда, ти? Людочка, Людусь… Увімкнула? Записує? Поспішила трохи. Ех, коли б ви знали, що я тут побачив!.. Рослини? Тут не тільки рослини, тут…
Яворович почав швидко і досить-таки безладно розповідати про все бачене і пережите. Згодом, коли плівка із записом його слів і дихання була доставлена на Землю і передавалася всіма радіостанціями світу, ніхто й уваги не звернув на хаотичність розповіді — такий неймовірно фантастичний був її зміст.
— Тепер переді мною нелегке завдання: доставити пальне до літака. Але я… ми впораємось (він подивився на жрицю і чомусь усміхнувся). Рацію перенесу на літак. Як тільки буду готовий до старту — повідомлю. Зараз тут пораджуся про транспортування пального. Зробімо перерву. Та так, може, на півгодини чи на годину. До побачення. Обнімаю і цілую всіх! Ех, як я за вами скучив…
Клацнув вимикач, погасло зелене око індикатора.
Обернувся до жриці — вона сиділа в глибокій задумі.
— Тут — їжа для моєї птиці, — поклав долоню на металевий бік балона з пальним. — Чи зможуть ваші… тобто… допомогти перенести далеко-далеко… до літака.
«Я зрозуміла. Ми допоможемо, але…»
— Що?
«Повідомлю потім».
І як він не допитувавсь, що означає оте «але», — не призналась. Зрештою він махнув рукою і почав обговорювати конкретні можливості транспортування важкого контейнера. Може, вона запропонує використати Голомозих роботів? Петрові чомусь не хотілось цього робити.