Чорна торпеда зрушила з місця і почала прошивати ліс. Яворович закинув за плечі ящик з рацією і пішов услід, витираючи з чола холодний піт. Бо саме тепер, коли він роздумував над нічною пригодою, йому зробилося по-справжньому страшно. І не за себе, хоч, може, підсвідомо і за себе, та таки воно так і було, що десь у глибині душі, на самому її дні боявся за себе, але тільки не усвідомлював цього, а те. що розумів ясно і чітко — це страх за оцих молодих венерійців, за балон, за виконання свого обов’язку. Вони ж як діти…
Здумав чомусь Рожевого. Думки про нього з’являлися ї раніше, але якось уривками, мимохіть, а тепер, з наближенням до пам’ятної Долини Предків, образ його витіснив усі інші. Справді, де він, що не дає про себе знати? Що він зараз робить? Певне, ховають загиблих воїнів. Дорого заплатила Країна Щитів, але Захмарна Країна — ще дорожче, її вже немає, та й не буде ніколи. Того одного, в яру, можна не боятися… І навряд чи він захоче продовжувати «експерименти» Великого Розпорядника. Та навіть коли б і захотів, то не зміг би.
Почалося згарище. Юні венерійці зупинилися, видно, вражені побаченим. На великій площі дерева були винищені дотла, жодного стовбура не лишилось. Нагиналися, брали в долоні попіл і, мабуть же, обговорювали, обмірковували загадкове явище, але Петро їхніх думок не сприймав.
Пішов, збиваючи ногами куряву, до урвища. Звідси він допоміг Синам Риби здолати нападників, тут на нього насувався вогняний вал…
Внизу, в долині, вештається багато постатей; посередині під гострим кутом вишикувалось дві шеренги, звідси вони скидаються на двоє крил.
«Він десь там! — радісно і водночас чомусь тривожно подумав Петро. — А де ж йому ще бути? На плато він своє зробив…»
Ще раз окинув поглядом долину і пішов униз. Хотів однести рацію до літака (тут уже рукою подати!), але передумав, не захотів з нею розлучатися.
Так, в долині ставляли на вічний спочинок мертвих. Сотні чи, може, й тисячі мумій зайняли вже свої місця в печерах, а нові все прибували і прибували — їх приносили на трикутних щитах.
Вступивши в долину, Яворович якось одразу, незважаючи на метушню, побачив постать Рожевого. Його довговолосий друг стояв на підвищенні, саме на стику двох шерег своїх воїнів, стояв, пильно дивлячись вперед. «Невже він мене ще не помітив?» — подумав Петро і гукнув щосили:
— Вітаю тебе, друже! З перемогою вітаю!
Але Рожевий мовчав. Навіть не зворухнувся. Це здивувало Петра.
І тільки підійшовши ближче, Яворович побачив — мумія! Мужній юнак уже зайняв почесне місце в Долині Предків, а за ним вишикувались його полеглі товариші…
Петро мимовільно схилив голову. Постояв у задумі, а тоді повернувся і помалу пішов до апарата, де на нього вже чекав балон.
ЧОРНЕ СОНЦЕ
Хвилин п’ять чи сім польоту — і під крильми ракетоплана попливло високогірне плато. Яворович одразу помітив натовп венерійців, що, очевидячки, чекали на нього. Зробив коло, заходячи на посадку…
Якщо говорити правду, то спочатку Петрові хотілося шугнути в стратосферу і вийти на орбіту супутника, щоб якнайшвидше прилучитися до своїх друзів-космонавтів. Але після всього того доброго, що зробили йому оці венерійці, попросту втекти від них — було б принаймні не ґречно, не культурно. Та й цікаво все-таки, що вона має повідомити?
На турбіні спустився, як на парашуті. Венерійці рушили до апарата, попереду — жриця у своєму віночку. Ідуть поважно, навіть урочисто. Петро вискочив з кабіни, відхилив шолом свого скафандра.
«О Людино, — думкою звернулася жриця, — ти казав нам про життєдайне світило — про нього у нас складено легенди, які переходять із серця в серце і ніколи не переступлять межі життя. Та ніхто із нас чи з тих попередників наших, яких ми пам’ятаємо, не бачив цього прекрасного світила, воно нам наче снилось, лишилося в переказах, як сон…»
— Та воно справді поряд з вами, тобто з вашою планетою! — не витримав Яворович.
«І ти його справді бачив?»