— Ха-ха-ха! — дурнувато засміявся двійник, показуючи його зуби. — Так хто ж ти такий? — уп’явся в Петра очима, враз припинивши сміх.
— Я — Петро Яворович.
— Ти — Яворович? — щиро здивувався двійник. — Перестань виглуплюватись. Яворович — це я!
«Він, певне, ще не дивився в дзеркало і не уявляє своєї зовнішності, — чомусь подумав Петро. — Зараз покажу».
— Отам, у нагрудній кишені комбінезона, є дзеркало. Вийми, подивись.
— А звідки ти знаєш, що є в моїх кишенях? — спитав двійник, дістаючи дзеркало. — Дивно.
Він довго дивився в дзеркало, вивчаючи своє обличчя, а потім кинув кілька пильних поглядів на Петра.
— Так… — тихо промовив, підводячись. — Ти — мій двійник… — І схопив Петра за груди. — Хто тебе виготовив? Кажи, чого тобі треба? Ти хочеш мене знищити?!
Очі його налилися нелюдським гнівом, він висунувся з кабіни і розмахнувся, щоб ударити Петра, але Яворович перехопив його руку і так сіпнув до себе, що підсковзнувся. Падаючи, потягнув і того. Борсались під крилом, тіла їхні сплелися в клубок, Петро відчував, що двійник дужчий за нього, але не знає прийомів боротьби. Яворович притискував його до ґрунту, бив кулаком, але той відбивався з усієї сили. Обоє заюшились кров ю, захекались Незчулись, як викотилися з-під кущів, схопилися на ноги… І раптом сталося найстрашніше — двійник вихопив з Петрової кишені мазера.
— А-а… — захарчав, пригнувшись. — Зараз я тобі покажу!
Пальці його мацали корпус, шукаючи вмикача, він згаяв може секунду чи дві, і це врятувало Яворовича — спритно відскочив убік.
В ту ж мить сяйнув сніп яскравого проміння, освітивши велику білу кулю Розпорядника, і вдарила червона цівка… Там, де щойно була куля Великого Розпорядника, заклубочився бурий дим. Петрові здалося, що він почув якесь ревище, але чи справді це було гак, поручитися важко Він був, як у чаду, і діяв машинально.
Кинувся збоку на двійника, вхопив за руку, яка тримала мазера. Той крутнувся, але вже не з такою силою, не зміг вирватись. Стискаючи його в залізних обіймах, Петро відчув, що той зовсім ослаб. Досить було струснути, і він впустив мазера додолу, а потім і сам почав осідати. Яворович стрибнув до ліхтаря, вхопив і одразу ж націлив його на ворога. Але той уже лежав, розкинувши руки і ледве дихаючи.
— Що це зі мною? — тихо спитав він. — Що зі мною сталося?
Навіть у вечорових сутінках помітно було, як він блідне, як синіють його губи. Раптом він підвівся і зашепотів, наче тут хтось міг їх почути:
— Слухай, скажи мені, хто я такий? Скажи…
І впав мертвий.
Петро ще постояв, невідомо чого ждучи, а тоді націлив на мертвого двійника мазер…
Усе це так приголомшило його, що він забрався в кабіну, закрив шторку і довго сидів заплющивши очі. Намагався ні про що не думати. Голова була важка, наче чавунна, щось у ній гуділо і видзвонювало. З хаосу виринало шмаття думок, швидко кружляло перед внутрішнім зором і зникало. І ніяк не можна було зосередитись на чомусь одному. Ревище могутнього мозку… «Хто я такий? Хто я такий?» Догрався… догрався… Ну, що ж. сам винен…
Раптом уявився вогонь — танцюють язики полум’я, хочуть лизнути зелені руки. А та, з променистими очима, падає, падає на перламутр, над нею голосно співають білі постаті. «А тоді й не чути було…» — подумав Петро, зручніше вмощуючись у кріслі. Сон поволі затемнив хаос думок і образів.
СИНИ РИБИ БЛАГАЮТЬ ДОПОМОГИ
Яворович прокинувся раптово, наче по сигналу тривоги. Ранкова каламуть виповнювала кабіну. Підвів голову і побачив темний силует — хтось намагався відсунути шторку. Петро швидко простяг руку і намацав стопор. «Добре, що не забув…» — подумав з радістю і почав придивлятися до силуета. В постаті було щось знайоме… Гілка! І як це він одразу не впізнав? Ну, звичайно. Гілка…
Петро відімкнув і відсунув шторку. Дівчина проворно, наче кішка, стрибнула в кабіну і, переступивши через Петрові ноги, сіла праворуч його. Рухи знервовані, швидкі, сині губи її то розтулялися, то стулялися — мабуть, щось казала. Яворович тільки дивився на неї. Здогадувався — трапилось щось серйозне, раз вона забула, що він не сприймає їхньої мови. Раптом дівчина стала перед ним на коліна.
— Оце вже нікуди не годиться… — буркнув Петро. Узяв її під пахви і посадив на місце, як дитину. Вона й була легенька, як дитина.
Та Гілка не хотіла сидіти. Схопилась і випурхнула з кабіни, усім своїм виглядом запрошуючи і його зробити те саме. Він одяг скафандр і незграбно вибрався назовні. Ліани заважали рухатись, але він обома руками відхиляв податливі стебла і, обережно ступаючи, щоб не спіткнутись, пройшов крізь це живе плетиво.
Уже зовсім розвиднилось. Почався ще один похмурий венерійський день — без променів, без тіней. «Отак, мабуть, у нас в океанах на великій глибині», — подумав Яворович, оглядаючись навколо. В густому серпанку ледве проступали обриси біластих куль, оточених кущами «Цікаво, як вони сприйняли загибель Великого Розпорядника…» — подумав Петро і тільки тепер глянув на те місце, де ще вчора біліла куля безсмертного мозку. Зараз там сіріла невеличка купка попелу… Яворович піймав себе на тому, що йому шкода цього Головатого, і здивувався сам собі.
Гілка вхопила його за рукав і намагалася купись тягнути. Вона весь час показувала в той бік, де за темними лісами лежить Країна Щитів. З її жестів Яворовим зробив висновок, що Рожевий у тяжкій скруті, що Сини Риби благають кого. Могутнього Гостя і Доброго Заступника, допомогти. Але вирушати пішки… чи має він право пуститися в таку далеку мандрівку пішки? Часу в нього тепер зовсім мало…
А Гілка наполягала, синє обличчя її перекошувалось, як від болю. Петро показав на літака і, як міг, розтовкмачив на мигах, що коли б не ці кляті ліани, то він би полетів. Дівчина пильно стежила за його жестами, постояла трохи, щось, мабуть, обмірковуючи, а тоді шаснула до літака. Яворович з цікавістю дивився, що вона робитиме.
Здершись наверх. Гілка почала розплутувати плетиво гнучких батогів і закручувати кінці донизу. Так-так, вона не зламувала їх, а заплітала! До геніальності просто — нехай ростуть собі вниз… Ох і молодця!
Петро, не гаючи часу, теж взявся до роботи.
Деякий час вони працювали кожен окремо, а згодом почали разом: Гілка розплутувала і подавала йому кінці, а він нахиляв їх якомога нижче і закручував на стовбурах.
Поступово звільнили турбіну вертикального підйому, а потім і фюзеляж. Гілка, дарма що тендітна, працювала невтомно. Яворович тільки поглядав на її меткі руки — вони були весь час у русі.
Ліани давалися, вони стали покірні й лагідні. Може, тому, що нема вже їхнього всемогутнього господаря?
За годину чи більше Петро з Гілкою повністю звільнили апарат з їхніх цупких обіймів. Навколо сріблястого тіла літака стояли чудернацькі стовбури. Якби вони були однакової товщини і висоти, то можна було б подумати, що це відполіровані колони з чорного базальту, встановлені на спомин спільної праці людини і венерійки.
З хвилюванням сів Яворович у своє пілотське крісло. Запустив турбіну, послухав її приглушене гудіння, уважно подивився на прилади. «Все гаразд, — подумав задоволено, — можна летіти!» Махнув рукою Гілці, щоб ішла до нього, але вона чомусь не рушала з місця.
Петро вимкнув двигуна і нетерпляче вискочив з кабіни. Пробував пояснити їй свій план, але вона чи не розуміла, чи не погоджувалась. Це починало дратувати Яворовича, і він, махнувши рукою, пішов до літака. А коли виглянув з кабіни — дівчини вже не було. «Мабуть, подалась стежками… — подумав. — Ну, нехай як хоче».
Знову запустив мотор. Ввімкнув турбіну, збільшив оберти. Апарат здригнувся, Петрові груди пройняло таке знайоме і кожного разу несподіване передчуття, що охоплює людину перед польотом.
Але й цього разу на нього чигала невдача. Літак сіпнувся вгору, та не зміг піднятися й на метр, хоч Петро дав максимальні оберти. Що за лихо?
Довелося знову глушити, вилазити з кабіни. Подивився — ну, так і є: не звільнили шасі! З десяток цупких чорних «канатів» міцно обплутало каретки. Потратив ще з півгодини, поки «розв’язав» останню петлю. Працювати тут довелося лежачи — то на спині, то боком. Нарешті вибрався і полегшено зітхнув: здається, все. Але, даючи оберти турбіні, все-таки не був упевнений, що чогось не прогледів і аж не вірив, що машина вільно здіймається вгору.