Вийняв мазера і, пересилюючи слабість, устав, почвалав до виходу. Не гаючи й хвилини — до літака! І нехай тільки спробують йому перешкодити… Хай тільки посміють…
В сутінках побачив, що перед виходом бовваніє якась постать. Освітив її ліхтарем — скульптура: фантастичний звір з головою венерійця звівся на задні лапи. Світло ліхтаря викресало іскри в його великих кришталевих очах. Хижі пазурі відстовбурчились на піднятих кінцівках. «Добрячого сторожа поставили, — усміхнувся Петро, — дитина перелякалася б насмерть». Але наступної миті він і сам здригнувся: перед звіром валялося кілька кістяків з величезними черепами. «Он воно що… — подумав Петро, — гадали, що я мертвий…» Ступнув до виходу. Ніяких дверей, ніяких замків — вихід вільний. Ставши на порозі, зрозумів, що він перебував у печері на схилі невисокої гори. Перед ним розстилалося озеро, може, й море — берегів не видно. У присмерковому світлі венерійського дня далеко не побачиш. Поблизу видно, але далину сповиває густа імла. Петро з подивом помітив, що тут немає тіней — жовтуватого цього світла хоч і обмаль, але воно розсіюється рівномірно з усіх боків.
Дивився на сірі хвилі — невеликі, без білої піни, без сонячного блиску — і згадав Чорне море. Отам бувають хвилі! Там навіть і в хмарний день вони виграють кольорами. А ці ось і не котяться, а ніби похитуються на місці. І все ж Яворовичу приємно почути плюскіт води,
Вдалині наче ковзнули якісь тіні. Чудні істоти оці венерійці…
Оглянувся навколо — пагорби понад морем пустельні — дерев ніде не видно, тільки під ногами стеляться якісь темні рослини.
Гостре відчуття небезпеки спонукало Петра перевірити свою зброю. Якщо вони слідкують за ним, то нехай знають, що людина Землі відкрила тайники такої енергії… Ось він зараз обернеться і торкне оту чудернацьку статую червоним промінчиком, а тоді можна й увесь оцей пагорб зрізати.
Стиснув мазера, став обличчям до щілини, що править за вхід у печеру. Палець намацав ввігнутого ґудзика… але відсмикнувся. «Хто його зна, можливо, це якась їхня святиня, — шугнула думка. — Нащо ж її руйнувати?»
Але не випробувати тут мазера Петро вже не міг. А може, батареї розрядилися? Треба, треба випробувати, але обережно… Націлив ліхтаря на воду. Як тільки палець притиснув кнопку, з мазера беззвучно вистрілив тоненький червоний промінчик, і там, де він черкнувся води, — вгору шугнула, заклубочилася пара. Зняв пальця із кнопки — червоний промінчик ніби сховався у своєму кришталі, зник, а пара ще довго клубочилась у жовтавому повітрі, і вода вирувала та шипіла.
Ну, що ж, мазер працює добре, якщо доведеться — має чим відборонитися. А тепер — швидше до апарата!
Яворович ступнув кілька кроків по пружному плетиву, що встилає пагорб, і зупинився. Куди йти? Він був непритомний, може, кілька годин, а може, й цілу добу! За цей час його можна було перенести чи перевезти принаймні на десятки кілометрів од літака. Спробуй тепер знайти!
Широко ступаючи. Петро зійшов на пагорб. Поглянув і — вражений — зупинився. Там, унизу, просто на землі лежать гігантські риби. Так, так, саме риби! Одна, дві, три, чотири… Та їх там хтозна-скільки — наче пливуть косяком до моря. Плескаті голови, розкриті пащі. Підняті для удару хвости…
Тримаючи напоготові свого мазера, Яворович довго розглядав незвичайну картину. Риби не ворухнулися.
Невже це якісь земноводні вилежуються на м’якому ґрунті? І кожне з них в десятки разів більше від найбільшого кита!
Та раптом помітив — із риб’ячих розтулених пащ вискакують… постаті венерійців. Он воно що… Виходить, це — їхні житла, венерійське селище!
Глибоко вдихав густе повітря і чекав, що ж буде далі. Темні постаті венерійців гуртувалися перед своїми житлами. Окрім уже відомих Петрові трубочок, вони мають і великі трикутні щити. Ось вони поставили їх перед собою так, що вийшла суцільна стіна: якщо в першого вгору кутом, то в другого — основою. Стіна із щитів, ніде не порушуючись, не роблячи зламів, рушила і помалу посунулась до космонавта. Самих воїнів за щитами не видно, здається, стіна пересувається сама.
Петро надів шолом. Тепер стріли були йому не страшні, але, якщо підпустити цю армію до себе, то вони просто задавлять його. Ну, що тут робити? Чому ці істоти такі злобні, хижі, як звірі? Чому вони не бажають порозумітися з ним? Сунуть, крадуться за своїми щитами… Шкода їх, але оборонятися треба, нічого не поробиш.
Озираючись, Яворович відійшов назад. Венерійці лишилися в долині. Збіг до води, став на мокрому піску («І тут пісок») — далі йти нікуди. На пагорбах з’явилися щити. Стіна ніби виростала, ось переповзла через гребені пагорбів і почала спускатися вниз. І жодного звуку — німа тиша! Сунуть і сунуть. Петро відійшов до самісінької води. Лагідні хвилі м’яко торкалися його міцних скафандрових черевиків. А щити сунуть…
Саркастична посмішка скривила Петрові обличчя. Невже вони думають, що він їх злякався?..
Відхилив шолом, гукнув на всю силу своїх легень:
— Спиніться!!!
Наче грім прокотився — так пролунав у цій атмосфері голос людини. Далина відгукнулась:
— Спиніться-іться-іться!..
Щити не зупинились. Петро закрив шолом.
Раптом із-за щитів вискочив якийсь головатий звір. Мить він стояв на своїх могутніх шести лапах («Такий, як у печері!»), пропікаючи Петра хижим блиском очей, а тоді кинувся вперед.
Щити сунулись.
Яворович, гадаючи, що звір побоїться води, зайшов по пояс у море. Але страховисько не зупинилось, вода так і бризнула під його лапами! А від сірої стіни щитів уже біг другий…
Петро натиснув кнопку мазера — на одну лише мить. Там, де щойно був хижий звір, бухнули вгору клубки пари. А другий не встиг добігти й до води, як його черкнув червоний промінчик, пихнув димок — і звіра наче й не було, наче розтав у повітрі.
Щити заклякли метрів за п’ятдесят від води. Певно, раптове і безслідне зникнення двох звірів справило враження. Та ось в кількох місцях стіна розсунулась — вискочило ще кілька шестиногих «тигрів», як їх у думці назвав Петро. Підпустив ближче, бажаючи роздивитися на них, а тоді провів промінчиком. Знову в повітрі з’явилися пасма жовтавого димку. А одному «тигрові» відпанахало передні лапи, і він, стругуляючи мордою в пісок, продовжував бігти на чотирьох. Промінь мазера хвицьнув його біля самісінької води.
Підождавши трохи, чи не випустять ще якої-небудь халепи, Яворович вийшов на берег. Відхилив шолом, і знову прогримів його голос:
— Бачили? Зі мною битися — марна справа!
Знав, що вони нічого не зрозуміють, але гукав і гукав до них. Може, хоч догадаються, що потрібні переговори.
— Я не бажаю вам лиха! Покажіть, де мій апарат!
Важкими кроками Яворович рушив по піску вперед. Стіна щитів здригнулась і теж рушила, тепер уже не до Петра, а назад, на пагорби. Наскільки він підходив, настільки вони відходили. На горі він зупинився — вони стали в долині. Жовтава імла була пройнята тишею, німою, непорушною тишею. Ні войовничих викриків, ні барабанів, ні ґелґання натовпу — нічого цього не було. Петрові стало моторошно в цій тиші. Хвилинами йому здавалось, що це — просто сон, таке все було нереальне: і оці щити в жовтавій млі, і силуети «риб» за ними, і весь оцей чужий, незрозумілий світ. Відхиляв шолом, витирав спітніле чоло, тер очі, а неймовірна картина не зникала з-перед очей. І треба дивитись, треба бути насторожі.
Помітив невеличкий натовп біля одної з «рибин» у місті. Натовп рушив у напрямку до пагорбів. Підкріплення? Але ні трубок, ні щитів ці венерійці в руках не мали. Ось вони підійшли до своїх воїнів. Через кілька хвилин щити розступилися, і наперед вийшов сухорлявий венерієць, обмотаний по стегна сірою тканиною Його тонкі голі ноги ступали рівно і впевнено. На голові стирчало вгору густе, довге волосся. Петрові дивно було, що волосся не прилягає. Похитується від ходи, але стирчить угору — наче колючки на їжакові.
Венерієць зупинився за крок перед Петром і… повернувся до нього спиною. Вищий на голову, Петро поглядав на його кістляву постать, на потилицю, густо втикану рівними волосинами, на вузьку спину, і не знав що робити. А той стояв собі, наче розглядаючи стіну із щитів, що заступила рідне місто.