Нарешті Яворович поклав йому руку на плече і обернув до себе. Венерієць обернувся охоче. Щити внизу одразу ж упали до ніг воїнів. На щити вони поклали свої чорні трубки. Все це Петро помітив настороженим оком, водночас дивлячись і на цього «парламентера». Воїни стояли біля своїх щитів, і в їхніх вільних позах уже не було войовничого запалу.
«Значить, мир, — подумав Яворович, дивлячись у великі очі венерійця. — А ти, брат, немолодий уже, синя шкіра пожухла…»
Відкинув шолом, зняв рукавиці і взяв вузеньку долоню венерійця в свою. Долоня була холодна і слабенька, як у дитини.
— Вітаю вас по-земному! — Петро злегка стиснув синю руку, щоб не завдати болю.
Венерієць склав губи трубкою, але Яворович нічого не почув. «Мімікою розмовляють, — подумав, — оце гірше». А венерієць пильно дивився в його обличчя, наче пізнаючи знайомого.
Тепер Петро міг роздивитися на його очі. Вони скидаються на сливи, тільки ще більше видовжені, і — головне — ніяких зіниць, однорідна маса, трохи світліша за темно-синє тіло. Згодом Яворович відкриє для себе своєрідну красу цих очей, а зараз йому здалося, що цей старий сліпне. В усьому іншому венерієць нічим особливим не відрізнявся від людини. Хіба що менші вуха і жорстке волосся на голові. Ніс не так виділяється на обличчі, ні бороди, ні вусів немає. Густо-синя шкіра взялася зморшками і трохи одвисає на шоках. «Може, де-небудь в хащах Південної Америки живуть отакі племена, — подумав Яворович. — Це люди, люди».
Венерієць то складав губи трубочкою, то знову стулював їх, але, окрім його дихання, Петро нічого не чув. Крутячи долонею то перед своїм роззявленим ротом, то коло вуха, Петро дав зрозуміти, що нічого не чує. Венерієць зробив те саме, вказуючи на Петра. «Чи вони глухонімі? — з острахом подумав Яворович. — Ні, таких на Землі нема». Венерієць тим часом почав жваво жестикулювати, запрошуючи йти до селища. Мова жестів була зрозуміла обом. Яворович намагався показати, що він прилетів із-за хмар, що десь у лісі його літак, і він хоче піти туди, щоб сісти й полетіти назад. Венерієць, видно, нічого не второпав.
— Та зрозумійте ж нарешті, — нетерпляче вигукнув Петро, — є така планета Земля! Гарна планета. І люди вже не кидаються ні стрілами, ні бомбами, живуть мирно, у злагоді і дружбі. Так от ми прилетіли звідти на «Астероїді», розумієте — на космічному кораблі!
Старий венерієць увесь час вказував на селище. І Петро вирішив піти. Треба ж хоч одним оком побачити селище на Венері, — не в джунглях Амазонки, а на іншій планеті! Все тут незвичне, не таке, як на Землі. Цікаво, як там, у тих «рибинах», що лежать, розкривши пащі, зовсім близько, можна сказати, поруч? І вони пішли — венерієць і землянин. Петрова рука стискувала в кишені ребристий корпус мазера, хоча космонавт добре розумів, що довіряється оцим венерійцям, що тепер він фактично — у їхніх руках.
У СЕЛИЩІ ВЕНЕРІЙЦІВ
Селище справило на Яворовича незабутнє враження. Кожне житло, збудоване у формі велетенської риби, вміщує стільки мешканців, як, скажімо, наш земний п’ятиповерховий будинок. З чого зроблено «рибини», Петро не міг визначити, але споруди ці, безперечно, були міцні, хоч і здавалися легкими. Вулиць в нашому розумінні тут нема. Поміж довгими овальними житлами утоптано стежки, а решта території вкрита плетивом низькорослих рослин. «Ніякого транспорту в них, видно, нема, — подумав Яворович. — Не додумались навіть до колеса». Те, що здалеку здавалося розкритою пащею, зблизька виявилося просторим входом до приміщення, З обох боків його Петро побачив кількох воїнів із трубками в руках.
Всередині юрмилося багато народу. Важко було розрізнити, де чоловіки, а де жінки, бо і зовнішній вигляд і одяг у них майже однаковий — тулуби щільно обмотані тканиною, тільки ноги відкриті. Тканина, правда, різноманітної розцвітки. Якими осередками вони живуть — сім’ями, родами чи, може, ще якимись групами («може, як бджоли у вулику!») — Петро так і не довідався. Бачив, що живуть спільно, а як саме — не міг визначити.
Старий вів його довгим проходом, з обох боків якого були приміщення різних розмірів. Ні вікон, ні дверей Петро не помітив, хоча тут було видно, може, навіть краще, ніж надворі. На нього дивилися венерійці, але вираз їхніх очей був ніякий. І, головне, — всі мовчали. Тільки тупіт кроків, шурхіт одягу та шум дихання чув Петро, а то — ніяких звуків. «Німі! Німі, як риби, — подумав Яворович. — Не дарма ж вони собі й житла такі збудували».
Нарешті, старий повернув у бокове приміщення і зупинився. Це був досить просторий, видовжений зал, освітлений хоч і блідуватим, але рівним світлом. Де джерело світла — важко сказати, бо ні вікон, ні люстр чи бодай одної якоїсь лампочки Петро не помітив. Здається, тут світиться все — стіни, підлога, стеля. І все це геть помережано різнобарвними лініями, якимись значками і закарлючками. Придивившись, Яворович побачив і малюнки, зроблені за допомогою таких самих ліній. «Що це, — думав Петро, — музей, мистецький заклад чи храм?» Примарне світло, глуха тиша, мовчазний венерієць, — все це впливало на нього гнітюче. Відчув, що йому жарко, що спітнів у скафандрі. Скинув і взяв на ліву руку, наче плащ.
Підійшов ще один — видно, ще старіший, бо згорблений, і цей показав Петрові спину Це розсмішило Яворовича: що за звичай! Згодом, трохи познайомившись із життям цього народу, Петро дізнався, що, повертаючись спиною, вони, так би мовити, віддають себе на його милість чи що, бо в такий спосіб не зможуть захиститися від смертельного удару. Отже, ця поза означає ніщо інше, як повний мир. Якщо ворожий воєначальник не завдавав удару по потилиці, значить він ставав другом.
Обидва венерійці, а вслід за ними і Петро, підійшли до стіни, до тієї місцини, де на жовтому фоні не було ніяких візерунків. Старіший венерієць тицьнув Петрові в руку якусь темну гілочку. Яворович подивився на неї, повертів-повертів та й почав розглядатися навколо. Господарі час від часу складали трубочкою губи, але хто ж його зна, що це означає!
— Що за міміка? — заговорив Петро. — Показуйте хоч жестами абощо!
Голос його звучав глухо, певне, звук поглинають стіни.
Старі зовсім не реагували на його репліку.
«Дивно…» — бурмотів Петро, видобуваючи з кишені скафандра великого блокнота і ручку. — Ану, спробую їм намалювати».
Гілочку віддав назад, сів просто на підлогу і почав черкати на білому аркуші. Згорблений торкнувся гілочкою стіни, і на жовтому фоні проступили фіолетові лінії. Незабаром уже можна було розпізнати постать Яворовича у скафандрі з великим шоломом на голові. Отже, його поява зафіксована. Тим часом Петро розмашисто накидав схему.
З неї неважко здогадатися, що диск — це Венера; хвилясті лінії — її газова оболонка; далі — космічний корабель на орбіті супутника; пунктир від космічного корабля через атмосферу до планети — це шлях його ракетоплана. Ще й дерева намалював, щоб зобразити місце падіння апарата.
Показуючи цю схему старим венерійцям, Петро пояснював її енергійними жестами — тикав пальцем собі в груди, обводив орбіту, розкинувши руки, показував, як летів крізь хмари, як упав. Навіть напад воїнів зобразив. Венерійці дивились немигаючими очима, складали трубочками зморщені губи і… мовчали.
Тоді Яворович намалював схему планетної системи і, тикаючи себе в груди, показав, з якого він кружечка, а штурхаючи їх, вказував на Венеру.
Вони тільки відійшли трохи, щоб не одержувати стусанів, та й годі.
Петро ляснув себе по лобі і розсміявся. Ну, звичайно ж, звідки їм знати про сонце і планетну сім’ю, коли вони і всі їхні предки жили й живуть під такою щільною оболонкою хмар! Вони ж ніколи не бачили зірок…
Так цього разу Яворович і не зміг порозумітися з ними. Вони навіть не здогадалися, що він просить провести його до ракетоплана. Чи, може, тільки вдали…
Завели його до просторої кімнати (також без вікон, але світлої), очевидно, призначеної для відпочинку. Принесли жмут якихось гіллячок, мовчки поклали перед ним та й пішли. Петро довго розглядав ті гілочки, аж поки не здогадався взяти одну на зуб. То були соковиті і — треба сказати — смачні венерійські плоди. Кілька гіллячок Петро з’їв обережно, побоюючись. А потім, розкуштувавши, докінчив майже все, що принесли йому господарі. Плоди трохи нагадували ананаси, але сік у них був якийсь ніби м’якший і ароматніший.