Живився плодами і відчував себе добре. Тут, здається, зовсім немає неплодових дерев — на кожному є довгасті, схожі на гіллячко, стручечки, наповнені поживною соковитою масою. І що цінно — незважаючи на задуху, сік плодів прохолодний. Коли б не це, Петрові було б сутужно. Клімат тут субтропічний, але ж… повітря стоїть непорушне, вітер не хитає дерев — жарко, задушливо. Ото тільки й порятунок, що освіжаючі плоди.
Інколи доводилося ночувати в лісі, але реву звірів він не чув жодного разу. Тварини тут так само безголосі, як і люди. І всі травоїдні, жодного хижака. Навіть шестилапі «тигри» живляться плодами, а нападати на ворогів їх привчили довготривалим тренуванням.
А одного разу в густому лісі Яворович раптом почув якесь до болю розпачливе кугукання. Аж стрепенувся, вловивши звук. Став, як укопаний, зупинилися і його мовчазні супутники. Петро вказав їм на невеличку птицю, що сиділа на гілляці і, надуваючи собі воло, переривчасто, наче з болем, кугукала.
— Ку-у-гу… Ку-у-гу…
Ніби скаржилась комусь на свою самотність.
— Бідна моя, — промовив до птиці Петро. — Може, й ти з Землі прилетіла?
Пташина повернула голову на звук і, здається, з цікавістю подивилася на людину. А тоді знову надула воло і почала квилити:
— Ку-у-гу… Ку-у-гу…
Сини Риби мовчки спостерігали цю сцену. Вони бачили, що Петро ворушить губами і то заглядали йому в рот, то дивилися на птаха, в якого надувалося воло. Мабуть, їх дивувала розмова людини з птахом. А Яворовича це зворушило до сліз, бо ось уже скільки він чує тут лише свій голос, лише свій. Та коли птиця із тим жалібним кугуканням лишилася десь позаду, тиша, німота здалася йому ще густішою, ще нестерпнішою. І Петро почав співати:
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є…
Молодість мила, ти щастя моє!
У словах пісні виливав свою тугу за Землею — зеленою, співучою планетою. До болю схотілося туди, на сонячні простори, до людей. «Літак… Де мій літак? — подумав, наче прокинувся Петро. — Скільки ж можна отут блукати? Досить!»
Торкнув синю руку одного із своїх супутників, зупинився і почав енергійно жестикулювати. Вони стояли мовчазні, як і дерева навколо. Тоді Яворович узяв плитку і намалював свого ракетоплана.
У відповідь на чотирьох великих плитках вони накреслили територію Країни Щитів, позначили селища Яворович нарахував їх більше двохсот. Виявилось, що він мусить побувати в кожному місті! Так вирішив отой сухорлявий венерієць з високим волоссям, який скінчив миром конфлікт між Петром і Синами Риби Хто він у них — вождь чи жрець, — Яворович так і не взнав. Та це й не має значення, головне, що його вказівки всі стараються виконати якнайретельніше. А він вирішив, що коли Могутній Гість і Добрий Захисник відвідає всі міста Країни Щитів і його побачить увесь народ, — отоді нарешті війна завершиться перемогою Синів Риби! Гість — їхній Брат: він зайшов у воду, щоб показати це і малює рибу, з якої вийшов.
Поглянув Петро на карту і тяжко зітхнув. Уже десятий день ходить він по країні, а відвідав лише п’ять містечок. Досі його бажання співпадали з бажанням гостинних господарів. Але обходити пішки таку величезну країну… Це треба принаймні рік! На «Астероїді» подумають, що він загинув, та й все рівно, хоча б і звістку їм подати, «Астероїд» не зможе так довго перебувати коло Венери, він мусить певного дня стартувати, а пропустить термін — не потрапить на Землю…
Що ж робити? Венерійські ліси поглинули ракетоплан, і Петро не зможе його знайти без допомоги Синів Риби. Знову сів і, поклавши на коліно плитку, почав малювати літака і пунктиром стежку до нього. Сини Риби мовчки подивилися на цей малюнок і… рушили вперед. Мусив і Петро йти. «Ех, коли б оце хоч мотоцикл! — подумав космонавт. — А то поки дійдеш…»
Почало темніти. Венерійці добре бачать і в темряві, а Петрові доводиться орієнтуватися по блідих люмінесцентних світлячках, що шнурами тягнуться вздовж стежки. Ліхтарем не користувався, бо яскраве електричне світло просто сліпить венерійців. які ніколи не бачили Сонця.
Глупої ночі прийшли вони до міста, розташованого на морському березі. їх зустріли при виході з лісу і повели до берега, де юрмився великий натовп.
ВАЛЬПУРГІЄВА НІЧ
Хоч Петро вже й звик до мовчазності Синів Риби, але все-таки дивно бачити величезний натовп і не чути жодного звуку! Так, наче Петро стояв за товстою скляною стіною — рухи бачив, в голоси не пробивалися.
Коли Могутній Гість у супроводі воїнів підійшов ближче, увесь натовп, як одна душа, повернувся до нього спинами. Петро звичним рухом обернув обличчям до себе найближчого, і в ту ж мить обернулися всі. В темряві Петро бачив лише перші лави, за кілька кроків постатей не можна було розрізнити. І він уже в котре згадав земні ночі з їхнім ніжним, серпанковим світлом зірок і Місяця. Та навіть і без Місяця на Землі вночі все ж таки видно. А тут хоч око виколи — темрява стоїть стіною. А венерійці бачать, недарма ж у них такі побільшені очі. Хотілося присвітити ліхтарем — розпанахати темряву мечем голубого проміння. Але Петро боявся осліпити Синів Риби. Стояв і вдивлявся в темряву. І поволі перед ним проступила чудова картина.
Одяг венерійців почав світитися ніжним зеленкуватим світлом, а через те, що на ногах у них не було нічого, — світні спіралі ніби плавали в повітрі. Світилося і їхнє високе волосся — здавалося, над головами здіймаються промені. Коли ж Петрові очі трохи звикли, він почав бачити і відсвіти на обличчях, особливо в очах… «А може, в них очі самі випромінюють світло? — подумав, сідаючи на горбку. — Бідолахи, коли б вони мали голос та оце заспівали…»
В глибокій тиші рухались венерійці і, як спостеріг Петро, рух був не хаотичний, а злагоджений, відчувався певний ритм. Ось вони попарно подалися кудись по берегу і зникли в темряві. Біля Яворовича сиділи тільки ті, що прийшли з ним — четверо юнаків. Постаті їхні не світилися, Петро чув лише їхнє дихання. Але за кілька кроків він помітив одного місцевого венерійця, одяг якого не зеленів, а жеврів. Цей стояв непорушно, обличчям до моря, і Петро чомусь відчув співчуття до нього, жаль. Здавалося, важка венерійська ніч ніколи не мине, а він отак стоятиме і жеврітиме своєю мукою, своїм горем.
Яворович повернув голову в бік принишклого моря і аж скрикнув од несподіванки. Воно все цвіло зеленими гілочками! Це дуже красиво — з глибини чорного мороку виринає одна пара, потім друга, за ними ще й ще… Ось вони підпливають до берега, виходять з води, наближаються спочатку до свого Могутнього Захисника, а потім проходять повз того, що самотньо жевріє, повернувшись до моря. Ходи їхньої не видно, вони ніби пливуть у повітрі — ніжно-зелені візерунки линуть у цілковитій тиші і від цього здаються якимись нереальними, ефемерними.
Десь у самісінькому Петровому серці починає звучати музика — тиха, ніжна, як струмочок, що пробивається поміж травою. Струмок більшає, повніє, і Петро починає стиха наспівувати якусь мелодію, наспівує в такт руху Синів Риби, що виходять і виходять з моря на суходіл.
— Ех, якби симфонічний оркестр… — Це ж венерійська Вальпургієва ніч!
Видовище продовжувалось кілька годин.
Петро дивився цю містерію і линув думками на Землю. Все-таки людству пощастило: воно має кращу планету! Хоч земна природа і не така щедра, людям доводиться пристосовувати її до своїх потреб, зате ж вони не сховані, як зерно в стручку, перед очима людей — безмежність космосу… Що, якби оцим венерійцям показати космічний простір, пронизаний світлом?
Повз нього пливли і пливли пари, а його ятрило одне: як їх вивести на сонячні гони?
Коли пройшли останні Сини Риби, той, що відсвічував рожевим, підступив до Яворовича і, звичайно, повернувся спиною. Петро обернув його, той сів поруч і все торкав Петрову руку. Що він цим хотів сказати, Яворович не розумів, але щось, мабуть, дуже для нього важливе. Він явно хвилювався — рука його злегка тремтіла. Ще гостріше відчув Петро їхню велику біду — відсутність звукової мови Самі вони якось спілкуються, але як? Інколи Яворовичу починало здаватися, що це він втратив здатність говорити, що при аварії з ракетопланом його контузило. Тоді починав розмовляти сам із собою або співав. Переконувався, що цілком здоровий, адже чує власний голос. І все-таки ніяк не міг збагнути, чому ж не чують вони?