Натомість існування нації спирається на свідому волю її членів. Батьки модерної політичної теорії створили в 17 та 18 ст. концепцію “суспільного договору”. Очевидно, суспільний договір не витримує критики, якщо розуміти його, як історичний факт, що нібито стався певного часу й у певному місці. Але ідея суспільного договору досить влучно передає внутрішню суть існування нації, де точка тяжіння лежить у волі бути товариством, підпорядковуватися запровадженим законам і владі, користуватися правами й виконувати обов’язки. Це мав на думці французький мислитель, що сказав: “Нація — це повсякденний плебісцит”{21}. Щоправда, одиниця не вибирає собі (принаймні, як правило) своєї нації: приналежність до нації теж зумовлена “випадковою” обставиною — народженням. Але поведінка людини, — і то не тільки в виняткових критичних історичних моментах, а й справді-таки в найзвичайнішій буденщині, — є повним еквівалентом того “вибору”, що лежить в основі теорії суспільного договору, як і крилатого слова про щоденний плебісцит. Напр., якщо людина не хоче виконувати обов’язків, зв’язаних з приналежністю до нації, — якщо вона саботує закони, якщо вона не почуває себе співвідповідальною за долю колективу, якщо вона притримується філософії “моя хата скраю”, — тоді вона ділом засвідчує, що вона ані не дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу. Історія повна відповідних прикладів. Приміром, на наших очах національний нігілізм верств французького народу (неохота проливати кров “за Данціг”, а також — явище, ніби дрібніше, а насправді глибоко характеристичне — хронічний податковий саботаж) 1939–1940 рр. поставив під знак запиту екзистенцію Франції як нації.
Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою. Тому зовсім оправдано в деяких західніх мовах (французькій, англійській) слово “нація” вживають як синонім “держави”. Все-таки тут треба внести деякі корективи: не всі держави заслуговують назву нації. Можна навіть припускати, що більшість історично існувавших держав не були націями. Так, конгльомерат територій, об’єднаних тільки династичним способом, не творить нації. Розмежування можна провести таким робом, що ті держави не є націями, що від своїх підданих вимагають тільки пасивної покори, не свідомої співвідповідальности. Різні азіятські завойовницькі імперії — це не нації. З другого боку, існують також “бездержавні нації”. Але тут мусимо бути обережні, напр., Польща в половині 19 ст. була нацією, хоч не було польської держави; Европа ніколи не переставала вважати поляків за націю. Зате в той самий період латиші або словаки були тільки народами (етнічними групами), але ні в якому разі не націями. Отже, факт чужинецького завоювання сам собою ще не припиняє життя нації, поки в даному колективі є сильна, ділами засвідчена воля бути політичним суб’єктом.