Яке співвідношення народу й нації? Всупереч поширеним у Східній Европі поглядам доводиться з цілковитою рішучістю підкреслити, що ці два явища не покриваються. Не тільки з давнішої історії, а й з сучасности можна навести велике число емпіричних доказів, що є нації, що складаються з кількох народів, як і народи, що розпадаються на кілька націй. Приклади: британська нація складається з чотирьох народів: англійського, шотляндського, валійського, північноірляндського. Французька нація складається з двох головних народів (французького у вужчому значенні слова, або північнофранцузького, та лянгедоцького, або південнофранцузького) та чотирьох менших етнічних груп: кельтів-бретонців, німців-ельзасців, італійців-корсиканців та басків; усі вони разом творять французьку націю. Але на цьому не кінець, бо частини французького народу (у вужчому значенні слова, себто північнофранцузького) входять до складу трьох інших націй: швайцарської, бельгійської та канадійської. Інші приклади: швайцарська нація складається з трьох народів (навіть чотирьох, якщо рахувати мініятюрну рето-романську групу). З другого боку, годі сумніватися, що швайцарські німці своєю мовою, культурою, побутом справді частина великого німецького народу. З етнічного погляду голляндці теж нічим суттєвим не відрізняються від суміжних частин Німеччини (Нижня Саксонія). Але голляндці є, — бо хочуть бути, — окремою нацією.
В новіших часах у Східній Європі видно гін до того, щоб уконституювати кожну етнічну групу як націю. Про причини й перебіг цього замітного історичного процесу не тут слід говорити. Обмежуюся до короткої завваги: оскільки суттю нації є воля творити політичний колектив, етнічна гомогенність для цього сама собою — не конечна передумова, але вона дуже полегшує формування спільної політичної волі. Етнічно гомогенна нація-держава середньо- і східньоевропейського типу постала ось як: коли треба було (наслідком демократизації 19 і 20 ст.) прискореним темпом притягати до активної співучасти й співвідповідальности у модерному політичному житті широкі маси (що не мали до цього майже ніякої підготовки та що були позбавлені традиційної культури), то найлегше це було виконати в межах етнічно однорідних груп. Але це не значить, що кожний народ може й мусить стати нацією. Справа в тому, що модерні економічні, комунікаційні, оборонні і т. д. умови ставлять певну мінімальну межу щодо величини держави; держава, менша від цієї норми, мало життєздатна. Тому малим народам, якщо брати під увагу їхні об’єктивні інтереси, деколи зручніше залишатися членами більших національно-державних колективів. Історія тут ще не сказала свого останнього слова, але мені здається, що, напр., існування Югославії в інтересі тих трьох народів, що з них вона складається, як існування Чехо-Словаччини не тільки в інтересі чехів, а й словаків. Одним словом, ідеал етнічно однорідної нації-держави тільки тоді здатний себе історично виправдати, коли даний народ має суб’єктивні (хотіння й уміння) та об’єктивні (чисельність, відповідна геополітична ситуація і т. д.) передумови, щоб виконати ті тяжкі й складні завдання, що їх сучасний стан цивілізації накладає на кожну державу.
Із сказаного виходить, що народ є суспільним явищем, незрівнянно старшим, ніж нація. В основному, після Великої мандрівки народів (що відділяє античні й середні віки) етнічна структура Европи не зазнала помітніших змін. (Є деякі винятки з цього правила, напр., німецька східня колонізація; але це не міняє засадничо картини.) На цьому етнічному фундаменті приблизно через тисячу років сформувалися європейські нації. Можна собі дуже добре уявити, що на цьому ж етнічному фундаменті могли були б (при дещо іншому ході політичних подій) постати інакші національні творива. Приміром, можна собі уявити існування окремої південнофранцузької (провансальської) нації або великої бургундської нації (яка фактично вже була в стадії творіння, але що їй обставини не дозволили визріти) на мішаній романсько-германській етнічній базі (Бельгія — це фрагмент тієї незавершеної бургундської нації).
Народ — явище не тільки старше, а й триваліше, як нація. Очевидно, народи теж не вічні. Але маємо цілий ряд прикладів того, що народні колективи можуть перетривати навіть тисячоліття. Сучасний єгипетський феллах дуже подібний до свого пращура з доби фараонів. Очевидно, одиниці, родини чи малі групи, відірвані від рідного народнього пня, втрачають свої народні прикмети. Але навіть у таких обставинах цілковита асиміляція в новому оточенні — справа кількох поколінь. Там, де якась етнічна група живе компактною масою, вона виявляє звичайно велику живучість. Щоб її зліквідувати, залишається тільки фізичне знищення або виселення. В протилежному випадкові можна передбачати, що навіть після століть, проведених у найгіршому рабстві й упокоренні, народ знову відродиться. Дуже характеристичний приклад: симптоми ренесансу індіянських народів у Мехіко, Перу, Болівії. Велика відпорність народу має пасивний, вегетативний характер. Тут можна говорити про суспільну силу інерції, що утривалює й з покоління в покоління зберігає народні прикмети. Це діється децентралізованим способом, у тисячах родин і малих льокальних скупчень. Саме ця децентралізованість, що притаманна буттю народу, пояснює пасивну силу народньої вітальности: всякі історичні катастрофи (чужинецькі завоювання, а також унутрішні революції) вдаряють передусім по соціяльних елітах і по репрезентативних політичних і культурних установах; зате народ, звичайно, може перетривати, бо народні прикмети не потребують для свого збереження складних інституцій; вистачає тяглість родин. Так, трава може перетривати, коли буря валить дуби.