Вже не треба багато додати, щоб витлумачити релятивно меншу (в порівнянні з народами) життєву силу націй. Щоб нація вмерла, зовсім не треба фізичної загибелі того етнічного масиву, що творить її підложжя. Вистачає, щоб у колективі загасла воля бути окремим політичним суб’єктом. Як ми вже сказали вище, чужинецьке завоювання само собою ще не означає смерти нації. Але воно може до цього привести. Одна можливість: винищення всієї провідної верстви, що є носієм політичного хотіння нації Приклад: турецьке завоювання балканських слов’ян; після Косового поля балканські слов’яни на століття западають у вегетативну екзистенцію неісторичних племен. Інша можливість: добровільна капітуляція даної провідної верстви, приняття нею якоїсь нової, чужої національно-державної ідеології; в цих випадках можна говорити про “самогубство нації”. Нарешті всяке ослаблення того “свідомого напруження”, що творить саму суть існування нації, неминуче тягне за собою її декаданс.
Отже, стверджуємо, що нація є суспільним утвором куди слабкішим (з вітальної точки зору), ніж народ. Але нація компенсує це тим, що всі великі досягнення в області політики (держава!) та культури (високої культури; не тієї, що нею займаються етнографи, а тієї, що позначає себе вершковими творчими досягненнями людського генія) належать націям. Нація — вищий щабель суспільного витвору, як народ.
Залишається ще одне питання, що вимагає відповіді: з якого часу взагалі можна говорити про існування нації в Европі? Напр., існує думка, що французька нація існує нібито щойно від Великої Французької революції. Отже, нації, мовляв, результат модерної демократії. Тяжко з цією тезою погодитися. Емпірично можна довести, що сильне національне почуття існувало у Франції століттями перед Великою революцією.
Генріх IV і навіть Люї Святий були виразно “національними королями”, Жанна Д’арк “національною святою”. Можна прийняти, що важливіші європейські нації сформувалися після перелому першого й другого тисячоліття н. е.{22} В добі хрестоносних походів ряд національних колективів — французи, німці, англійці, кастилійці (еспанці) — зарисовується вже зовсім виразно. Друга половина 15 і початок 16 ст. — це період утвердження сильних національних монархій: Еспанія Фердинанда й Ізабеллі, Франція Люї XI та Франсуа I, Англія перших Тюдорів. Паралельні явища існували також у Східній Європі, напр., панування Юрія Подєбрадського в Чехії. Німці й італійці, що їм у той час не вдалося створити національних монархій, принаймні робили спроби й зусилля в цьому напрямі: т. зв. “імперська реформа” в Німеччині за Максиміліяна I та намагання Борджиїв і Юлія II в Італії. Все це заперечує тезу, нібито європейські нації сформувалися щойно на переломі 18 і 19 століть. З другого боку, нема сумніву, що щойно французька революція (та її еквіваленти в інших європейських країнах) висунула ідею, що носієм політичної волі є загал населення. Цим самим французька революція (та рухи, що з неї виникли) відіграла велику націотворчу ролю, бо вона перетворила підданих на громадян, роблячи цих громадян співвідповідальними за долю колективу-нації. Як погодити ці два факти: націотворчу ролю французької революції та існування національних держав на століття раніше? Відповідь наступна: суттю нації є активна постава її членів, їхня воля бути політичним суверенним колективом. Ця постава, це свідоме напруження існували вже в февдальному і становому суспільстві. Тільки що тоді воно обмежувалося до вищих шарів суспільства: лицарства й міського патриціяту. Ці верстви, визначаючи над собою зверхність монарха, зовсім не були пасивним елементом у житті держави. Посередньо й безпосередньо, через свої станові представництва (сейми), через тиск публічної опінії (що була передусім опінією тих заможних і освічених суспільних верхів), шляхта й патриціят були співгосподарями нації-держави й почували себе співвідповідальними за її долю. Дуже легко показати, як під традиційною формою служіння особі монарха насправді йшлося про сдужіння нації-державі, тільки символізованій у династії й особі монарха. Ця колективна солідарність шляхетської кляси (плюс, евентуально, міський патриціят), об’єднаної довкола легітимної династії, це перший етап у розвиткові націй. Спочатку поспільство, чернь стояли поза нацією, як в Атенах чи стародавньому Римі раби стояли поза “громадським ділом” (республікою-державою), як негри-невільники стояли поза політичною спільнотою в Сполучених Штатах Америки доби Вашінгтона й Джеферсона.