Отже, помилковий погляд відмовляти назву нації таким “шляхетським націям”, як напр., стара Річпосполита Польська, на тій підставі, що велика більшість населення була позбавлена політичних прав. На той час це була нормальна річ, хоча розділ станів не скрізь був такий різкий, як саме в Польщі. Демократичні течії 19 ст. політично зактивізували широкі маси. В деяких країнах (головно в Західній Европі) ці маси влились вже у готові національно-державні рамки, що залишилися з доби февдального й станового суспільства; це бачимо найкраще в Англії, де поволі, але постійно поширювалося коло політично управнених, що безболісно вростали в існуючу систему. Зате в Східній Европі бачимо, що історичні нації здебільшого не зуміли політично засимілювати народніх мас, якщо останні належали до інших етнічних груп. Це лежить в основі боротьби історичного й етнічного принципу, що займає широке місце у східньоєвропейській історії 19 та 20 ст.
Велика помилка, що її часто зустрічаємо в українській історіографії й політичній літературі, це недостатнє розрізнення народу й нації. Ці обидва поняття вживають часто всуміш. Напр., заголовок відомої книжки В. Щербаківського “Формація української нації” повинен звучати “Формація українського народу”, бо ясно, що всі ці трипільці, скити і т. д. з нашою нацією мають тільки дуже мало спільного, не більше, ніж, напр., якісь лігурійці, етруски й самніти з сучасною італійською нацією, себто евентуально тільки як складники в етнічній синтезі.
Не буду довше зупинятися над проблемою формації українського народу, почуваючи себе тут мало компетентним. Тільки кілька найважливіших стверджень: дослідники, здається, сьогодні однозгідні в тому, щоб антів, що про них говорять візантійські літописці, вважати за прямих предків сучасних українців. Себто формація українського народу була, мабуть, в основному завершена в половині першого тисячоліття н. е. У всякому разі, історія українського народу виявляє від предісторичних часів аж до наших днів подиву гідну тяглість (континуїтет). Серед найбільших історичних бур, як напр. татарська навала, українські низові, народні, соціяльні з’єднання — українська родина, українська сільська громада — виявляли велику тугість і відпорність. Щодо побуту (в найширшому значенні слова) й матеріяльної й духовної народної культури, то, очевидно, протягом віків можна констатувати чималі зміни, але ці зміни проходили еволюційним способом, ніяк не перериваючи тяглости народньої екзистенції. Приклад: численні старопоганські елементи в українському народньому побуті навіть ще напередодні I світової війни. Характеристичне явище в українській народній історії: періодичне корчення та розширювання етнічної території. В ході довговікової боротьби із степовиками межа українського поселення раз відсовується на північний захід, раз знову наближається до Чорного моря й Дону. Західні народи, що їхнє географічне положення більш захисне, в своїй історії не знали таких флюктуацій. Але, незважаючи на це, можна говорити про континуїтет у минувшині українського народу; безперервна лінія розвитку тягнеться від передісторичних часів аж до наших днів.
Цієї тяглости бракує в історії української нації. Ми згадували вище, що нації постали пізніше, як народи. Україна щодо цього не становить винятку. Початків формування української нації треба шукати щойно в Київській Русі (чи, точніше, в період розпаду Київської держави), себто небагато століть після сформування українського народнього (етнічного) колективу. Але нація, що викристалізовувалася в Галицько-Волинському Королівстві та Великому Князівстві Литовському, загибає після Люблинської унії. Вдруге бачимо це явище в нашій історії на переломі 18 та 19 століть, після ліквідації решток автономних установ козацької України. Себто українська нація вже двічі вмирала й двічі відроджувалася наново. Це явище у світовій історії не зовсім відокремлене (деякі аналогії будуть згадані нижче), але в такій гостроті проблема “смерти нації”, мабуть, ніде інде не виступала.