Хоч як це не дивно, але українська історіографія не запримічає як слід цієї проблеми, ані не присвятила її висвітленню належної уваги. Причина тут, мабуть, у “народницькому” підході: єдність історії українського народу не дозволяє нашим дослідникам бачити як слід заламання й перериви в історії України, як “нації”. У студії проф. М. С.{23} присвяченій проблемі постання української нації, що її ми мали недавно змогу читати в рукописі, знаходимо наступну фразу. “Хмельниччина завершила в українському народі націотворчий процес... Раз осягнена національна зрілість народу може ходом політичних подій ослабнути, але повернути назад в “етнічну масу” вже не може”. Цю тезу заперечують історичні факти. Бо ніякий безсторонній дослідник не може заперечити, що через 200 років після Хмельниччини, в половині 19 ст. Україна була знову тільки “етнографічною масою”! Відрубність українства в 19 ст. позначувалася майже виключно в етнічних прикметах народньої гущі, без ніякої активної національної свідомости мас. Освічені прошарки суспільства — дворянство, молода буржуазія та велетенська більшість інтелігенції — стояли на плятформі російської державно-національної та культурно-національної приналежности. Навіть т. зв. українофіли, — що, до речі, становили дрібну меншість серед тодішньої інтелігенції, — розуміли українство лиш як регіональну різновидність у рамках усеросійщини. Як можна говорити про існування української нації, коли такі капітальні події, що торкалися життя нашої країни, як опанування берегів Чорного моря українською стихійною народньою колонізацією та індустріяльна трансформація Донбасу, сталися без того, щоб якийсь український чинник не то що не пробував на них свідомо впливати, а навіть не встиг їх завважити?! Численні чужинні подорожники в Росії у другій половині минулого століття не могли, очевидно, не доглянути, що український народній тип різниться від московського, але ніхто з них не доглянув “української нації”. І зовсім слушно, бо нація проявляється не вишивками, “малоросійським борщем” і т. п., а окремою політикою й окремою високою культурною творчістю. Отже, ця безпосередність української національної історії від Хмельниччини до 20 ст., про що говорить вище цитований автор, виявляється фікцією.
Особливість — і трагізм — українського історичного процесу виявляється з цілковитою гостротою, коли порівняти його, для контрасту, з розвитком таких націй, як Англія і Франція. Від норманського завоювання в половині 11 століття тяглість англійського національного розвитку не зазнала глибшого перериву. Це саме можна сказати про французьку історію, від того моменту, коли з февдального хаосу викристалізовується цупке ядро: монархія Капетингів. Очевидно, і англійська й французька історія знали періоди криз і приспішних змін. Такими для Англії були, напр., періоди реформації, пуританської революції і т. д. Але ці перевороти ніяк не переривали тяглість національної історії. Щоб собі усвідомити, що це значить, зупинімся хвилину на Великій Французькій революції, що була найглибшим струсом в історії французької нації. Ясно, що французьке суспільство в 1820 р., після закінчення революційного циклу, виглядало зовсім інакше, ніж 1780 р. Але елементи тривалости були куди сильніші, ніж на перший погляд здається. Новіші досліди показали, що політика Конвенту й Директорії з дуже багатьох поглядів крокувала слідами старих королів; Наполеон був продовженням і завершенням революції, але водночас він залюбки послуговувався також старорежимним політичним персоналом; Реставрація майже повністю взяла державний апарат імперії. Ця тяглість національної історії у зміні режимів найкраще символізується в кар’єрі такого державного мужа, як Та-лейран, що служив по черзі всім урядам від Люї XVI до Люї-Філіппа. Приклад Талейрана особливо повчальний, але далеко не ізольований випадок. Існували сотні діячів, що виховувалися ще під старим режимом, потім у тій чи тій формі були причетні до революційного руху, згодом служили в наполеонівській адміністрації й кінчали свій життєвий шлях як “нотаблі” Реставрації чи Буржуазної монархії. Нема потреби додавати багато пояснень, як у таких умовах могла зберегтися тяглість політичної й культурної традиції. У книзі одного з найкращих сучасних знавців большевизму (Д. Далін, “Справжня совєтська Росія”) відмічено зовсім аналогічний факт щодо російської нації: на підставі тонкої соціологічної аналізи, що її не будемо тут переказувати, Далін переконливо доводить, що нова російська верхівка (не тільки партійні, а й провідні військові, технічні й культурні кадри) здебільшого або принаймні в дуже поважному відсоткові складається з членів або нащадків старої, передреволюційної інтелігенції та урядництва.