Коли тепер знову повернемося до українського світу, відразу побачимо всю різницю: нема прямого помосту між Україною короля Данила та гетьмана Хмельницького, між Україною Мазепи та Петлюри. Здобутки та традиції перших не могли прямою лінією перейти до останніх. Доводилося починати “наново”. Ось тут лежить головна причина хронічної політичної недозрілости українського суспільства, його інфантильности та примітивізму. Це саме стосується й культурної ділянки. Нема прямого зв’язку між літературою доби й середовища “Слова о полку” та козацького барокко; між барокковою й модерною. Для широкої французької освіченої публіки Війон, Рабле і Монтень, не говорячи про великих клясиків 17 ст., — абсолютно живі й читабельні письменники; в нас тільки вузький гурт фахівців має якесь відношення до скарбів рідного старого письменства. Для культурного загалу все, що старше від Котляревського, фактично лежить потойбіч інтелектуального горизонту. Либонь, навіть наша сучасна літературна мова — це щойно продукт 19 ст. На відміну від росіян, що розвиток їхньої модерної літературної мови відбувся через влиття народніх мовних елементів в церковнослов’янські рамки, успадковані від попередньої доби, — батьки українського т. зв. “літературного відродження” свідомо сперли книжну мову виключно на розмовну бесіду сільського люду Подніпров’я. Вислідом цього було, м. ін. те, що ми загубили вироблену в попередніх віках українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що мало не до революції 1917 р. панувало навіть в “українофільських” колах переконання, що українська мова надається хіба що для ліричної поезії, або для п’єс з народнього побуту, або для брошурок популяризаційного змісту, але не для поважної наукової чи публіцистичної продукції.
Доля України подібна до інших неісторичних націй Середньо-Східньої Європи, напр., сербів, чехів тощо. Поняття “неісторична нація”, якщо хочемо уточнити його соціологічний зміст, не значить, що вона взагалі не має історичної минувшини, тільки що вона зазнала глибоких і довгих переривів у своєму розвитку. Такий перерив наступив, напр., у розвиткові балканських слов’ян із турецьким завоюванням або в історії чеського народу в зв’язку з катастрофою під Білою Горою{24}. Нема сумніву, що Україна є типовою неісторичною нацією. Її особливість полягає навіть у тому, що таких переривів своєї національної екзистенції вона зазнала аж двічі: раз після Люблинської унії у 16 ст. і вдруге після ліквідації козацької України в 18 ст. Цей факт “неісторичности” української нації (в тому умовному розумінні, що його надаємо цьому слову) мусить бути покладений в основу всіх дослідів над проблемою “постання української нації”.
Розвинута нами теза вимагає деяких обмежень і уточнень. Очевидно, помилкою було б думати, що між трьома фазами існування української нації взагалі не було ніякого генетичного зв’язку. Якщо б це прийняти, то, будучи послідовним, треба б прийти до висновку, що маємо справу з існуванням трьох зовсім окремих національних суб’єктів. Ми так далеко не йдемо. Навпаки, говорячи про “перериви”, про “завмирання й відродження”, ми мовчки приймаємо, що це були процеси одного суб’єкта: української нації в її ставанні. Отже, вказавши на дисконтинуїтет, що його вважаємо за характеристичний для української історії, мусимо рівночасно вказати ще на зворотний бік: на елементи тяглости, що зв’язують докупи три фази української національної історії: княжофевдальної, козацької та модерної. Але не слід ніколи тратити з ока, які ці елементи тяглости, — що їх нижче постараємося перерахувати, — слабкі й неповні в порівнянні з національною історією ряду інших європейських країн.
1. Оскільки “народ”, етнічний колектив, є носієм “нації”, то ясно, що надбудова мусить повсякчасно включати в себе багато характеристичних рис підбудови. Якщо продовж століть на одній (і в основному незмінній) етнічній підбудові творилися й розпадалися національні витвори, то єдність підложжя запевнює структурні подібності, аналогії, в черзі надбудов. Деякі константні питоменності українського народу діяли й діють у вищій, “національній” сфері однаково за часів Хмельницького й Мазепи, як і за наших днів.