Україна, затиснена між “російським молотом та польським ковадлом”, мала трагічну історію. Нині на порозі XXI століття, вона вперше здобула можливість кувати власну долю у мирних і демократичних взаєминах з іншими країнами. Увічнюючи пам’ять про минуле України, батько гадав зміцнити перспективи її майбутнього, щоб світ міг побачити, словами Драгоманова, “одним бездушним трупом менше, однією живою великою породою [нацією — П. Л.-Р.] людською більше”{1}. Оскільки сьогодні українське, донедавно ще бездушне тіло воскресає, мене дуже втішає думка, що інтелектуальна спадщина мого батька може спричинитися до витворення живого майбутнього України.
Хотів би висловити подяку професорові Омелянові Пріцаку за його передмову до цього тому, докторові Франку Сисину, директорові Центру досліджень історії України імені Петра Яцика Канадського інституту українських студій за сприяння в перекладі статей на українську мову й, особливо, кандидатові історичних наук Ярославові Грицаку за його невтомну і скрупульозну працю.
ПЕТРО ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ,{2}
Флорідський університет
Нелегко мені подати оцінку творчости свого однолітка, товариша й друга, з яким я не раз ділив долю протягом майже півстоліття Тим більше, що він відійшов цілком несподівано, далеко не використавши свого творчого потенціялу. За яких два-три дні до його смерти я ще одержав від нього листа у зв’язку з підготовкою ним до друку тому праць зорганізованої завдяки його зусиллям дуже вдалої конференції з нагоди 100-літньої річниці від дня народження Вячеслава Липинського. Дивний збіг обставин супроводжує це ім’я: заприязнилися ми з Іваном Лисяком-Рудницьким у 1937–38 академічному році у Львові — тогочасному центрі українського націоналістичного студентства. Одначе, спільним знаменником, що зблизив нас, було наше зацікавлення творчістю та ідеями Липинського (у ті часи дійсно рідке явище) яке виникло в нас незалежно одне від одного. Отже, наша приязнь почалася й продовжувалася під омофором Липинського.
Іван Лисяк-Рудницький не був за своєю природою кабінетним ученим. Якби він міг жити і творити у структурі незалежної української держави, він без сумніву був би провідним науково-публіцистичним есеїстом, організатором культурно-політичних імпрез та амбасадором української інтелектуальної творчости. Він це робив би, мабуть, не як університетський професор, але, правдоподібно, як голова окремого відділу в системі кабінету міністрів.
А втім цю діяльність він виконував великою мірою й на своїй скромній посаді університетського професора. Тому було б несправедливо обмежити мою прелімінарну оцінку тільки його друкованими працями, не згадавши його унікальної в нас ролі рушія інтелектуального неспокою та, якщо вживати тепер модного американського терміну, “комунікатора” українських інтелектуальних вартостей як на українському, так і на американському й навіть на світовому форумах.
Іван був небувалим явищем в українському житті. Він без сумніву народився під щасливою зіркою. Тяжко собі уявити оточення, яке б стимулювало більше, ніж те, що творили його батьки та брати його матері. Символічним було теж місце народження Івана — Відень 1919 р., один із найкосмополітичніших інтелектуальних центрів Европи. Між 1919–1921 роками віденський дім адвоката та політика Павла Лисяка{5} та його дружини педагога та суспільно-політичної діячки Мілени Рудницької{6} був, як пише Іван Кедрин, “одним із центрів, де зустрічалися провідники тодішньої політичної еміграції”[1]. Іван, що з молоком матері дістав свої інтелектуальні зацікавлення уже напевно прислуховувався до політичних дебатів, ще тоді, коли “під стіл пішки ходив”.
Після переїзду батьків до краю та їхнього розлучення він виростав під духовою опікою клану Рудницьких у Львові. А цей клан був унікальним. Матріярхом його була небуденна жінка, якій українська нація повинна буде колись поставити пам’ятник вдячности. Ольга Рудницька{7}, сама з роду Шпігелів (1864–1950), залишилася вдовою після ранньої смерти свого чоловіка нотаря Івана (1855–1906), діда нашого Івана{8}, з п’ятьма дітьми. Хоч і неукраїнка, яка — за свідченням її сина Івана Кедрина — ніколи не вивчила добре української мови, з пієтизму до свого чоловіка виховала всіх своїх дітей свідомими українцями, дала їм усім вищу освіту. І так українська нація дістала “п’ятірне гроно” — п’ять талановитих провідників у різних ділянках життя: найстарший син Михайло{9} (1889–1975) став провідним літературознавцем і естетом, що вимагав від українських учених придержуватися в оцінці творів української літератури світових стандартів, і спеціялізувався одночасно в англійській, французькій та італійській літературах. Володимир{10} (1890–1974), за професією нотар (як і батько), був визначним громадським діячем як у краю, так і на еміграції. Мати Івана Мілена (1892–1976) має заслуги як голова українського жіночого руху та як політична діячка, що захищала українську справу як у польському Сеймі, так і на форумі Ліги Націй у Женеві. Іван Кедрин{11} (1896) — єдиний живий із “грона”, не тільки нестор української публіцистики. Як довголітній кореспондент, а опісля редактор “Діла”, він своїм талановитим пером створив епоху українського політичного репортажу, а, крім того, подарував нам свої мемуари — перлину того жанру. Наймолодший із братів Рудницьких Антін{12} (1902–1975) — музика, композитор і диригент опер у Києві та Харкові.
1
Іван Кедрин,