4. Постійність геополітичної ситуації теж є поважним елементом тяглости. Козацька Україна мала справу з проблемою степової загрози (ставлення до татарсько-турецького світу); в дещо зміненому виді це було те саме центральне життєве питання, що з ним віч-на-віч стояла вже княжа Русь Закордонно-політична проблематика України в 1917–1921 рр. визначалася боротьбою на два фронти: проти Росії й Польщі рівночасно; ту ж двофронтову боротьбу зустрічаємо вже за Руїни 17 ст. Змагання до опанування берегів Чорного моря зустрічаємо в Київській Русі, в Галицько-Володимирській державі, Великому Князівстві Литовському, Гетьманщині та новітній УНР. Це зв’язує між собою окремі епохи формування української нації.
5. Всі названі вище елементи історичної тяглости в розвиткові української “неісторичної нації” мають те спільне, що це елементи реальної традиції (без уваги на те, чи носій цієї традиції етнічна маса, чи недобитки старих національних провідних верств, чи, нарешті, геополітична ситуація). Від цього мусимо відрізняти підміну (“ерзац”) традиції, хоч ця підміна часто набуває великого практичного значення. З’ясуємо це насамперед на прикладах: модерна литовська нація культивує пам’ять могутности середньовічної Литви; зокрема великою пошаною оточене ім’я Витовта; хтось дотепно сказав, що в модерній Литві все “імени Витовта Великого”: від Ковенського університету починаючи й єдиним судном литовської морської фльоти кінчаючи. Отож не підлягає ніякому сумніву, що цей культ Витовта “штучний”. Нема безпосередньої тяглости традицій між середньовічною й модерною Литвою; це два окремі національні суб’єкти. Але модерний литовський національний рух, прагнучи мати якесь історичне опертя, відгрівав у книжках описи славної доби Витовта. Шляхом школи, різноманітної патріотичної пропаганди і т. д. це ввійшло в народню свідомість. Таким чином, сучасний литовець почуває себе нащадком Витовтової доби, хоча ще два-три покоління назад ця ідея була литовському народові зовсім чужа. Інший приклад: рекатолизація Чехії після 30-літньої війни була майже тотальна; відприски гуситизму збереглися за кордоном (секта моравських братів у Німеччині й Америці), але в самій Чехії ця традиція завмерла. Незважаючи на це, в ЧСР нашої доби бачимо могутній ренесанс гуситських традицій. Слово “традиції” тут треба б узяти в лапки. Бо в цьому випадкові теж нема справжнього “передавання” певного духового добра від 15 ст. аж до сучасности. Процес був інший: будителі чеської нації, від Паляцького до Масарика, щойно наново створили цю псевдотрадицію. Але по кількох десятиліттях дослідної і пропагандивної роботи ідея знову защепилася, з книжок і наукових кабінетів увійшла в свідомість мас нарівні з реальними традиціями.
Зовсім подібні явища бачимо також у новітній українській історії. Тільки два приклади: тоді коли в нашому народі (на Наддніпрянщині) традиція козаччини (хоч у дуже спримітивізованому виді) була, безсумнівно, жива, традиція старої Руси давно пригасла; можна сказати, що тільки в висліді епохальної праці Грушевського й його школи українство почуло себе знову зв’язаним із своїми староруськими предками. Діяльність мазепинської еміграції була зовсім призабута, невідома навіть фаховим науковим колам. Щойно в висліді нових дослідів в міжвоєнну добу ми поширили нашу історичну перспективу й на цей відтинок життя колишньої козацької нації. Сучасній українській політичній еміграції діяльність Орлика та його товаришів, із зрозумілих причин, особливо дорога й близька.
Зробімо підсумки: наша нація неісторична, але (на подобу інших націй в цьому ж становищі, напр., чехів) вона змагає до того, щоб зреконструювати (в ретроспекції) перервану тяглість історичної традиції, вживаючи до цього почасти відламків реально зацілілих традицій, а почасти користуючися підмінами.
Повернімось до питання, що стояло на початку виводів: коли постала українська нація? Наша відповідь виглядає так: в давніших віках українська (чи пак “руська”, або “козако-українська”) нація поставала вже двічі. Але новітня українська нація народилася щойно в 1917 р. Очевидно, зародки можна констатувати вже на кілька десятків років раніше, а від 1905 український рух набирав щораз більшого розмаху. (В Галичині, завдяки сприятливим обставинам, процес націотворення був більше посунений. Різний характер визвольних змагань в Наддніпрянській Україні та в Галичині полягає в тому, що в Галичині ми в 1918 вже були нацією, а на Наддніпрянщині в 1917 ще не вийшли зі стадії етнографічної маси.) Переворот стався продовж кількох коротких років. Це суттєвий результат визвольних змагань: держави не вдалося закріпити, але Україна вийшла з революції як політична нація. Це факт, що з ним мусіли рахуватися навіть окупанти. Формально це знайшло вислів у тому, що большевики признали існування української нації (в противагу старій царській Росії) і створили т. зв. УРСР. Незважаючи на дуже тяжкі, часто просто трагічні умови, Україна як нація за останнє тридцятиліття, безперечно, закріпилася. З другого боку, затяжний характер большевицького режиму ставить нас перед новими загрозливими перспективами (фізичне винищення, феномен “кравченківщини” і т. д.). Але це виходить поза рамки цих завваг.