Магочі не зміг оцінити вирішального значення подій 1938–1939 рр. для “формування національної ідентичності”. З одного боку, він пише: “Треба визнати, що українська орієнтація справді збільшила свій вплив і престиж серед великої частини місцевого населення за бурхливі місяці автономії” (с. 245–246). З другого боку він зводить вартість цього визнання нанівець такою поправкою: “Це не означає, як твердять багато українофільських авторів, що просте населення краю відкинуло русофільську чи русинофільську національні орієнтації” (с. 245). Проте трохи згодом він зауважує, що “старі русофільські й русинофільські лідери скомпрометували себе участю в угорських і польських інтригах проти їхньої батьківщини” (с. 246). Таку хибну інтерпретацію можна порівняти з відображенням у викривленому дзеркалі: усі предмети на місці, але їхні пропорції спотворені.
Карпатська Україна в 1938–1939 рр. привертала до себе значну міжнародну увагу. Чимало іноземних дипломатів та політичних коментаторів прогнозували, що ця маленька земля стане кладкою до майбутньої великої України, яка мала бути створена під зверхністю Німеччини; багато хто приписував Гітлерові такі плани. Водночас ці побоювання викликали тривогу у радянських керівників. “У доповіді на XVII з’їзді КПРС 10 березня [1939 р.] Сталін, висміюючи саму ідею, що країну населенням з 30 млн. чоловік (Радянську Україну) можна приєднати до регіону з 700 000 чоловік (Карпатська Україна), все ж таки присвятив незвичайно довгий пасаж цій явно сміхотворній пропозиції “злиття слона з комарем”. Існують поважні причини припускати, що Карпатська Україна була пробним каменем у німецько-радянських відносинах. Дозвіл Гїтлера на окупацію Карпатської України Угорщиною, яка сталася всього за декілька днів після доповіді Сталіна, проклав дорогу для взаємозближення Берліна та Москви і німецько-радянського пакту від 23 серпня 1939 р. Магочі не згадує історичної доповіді Сталіна, і взагалі він виказує мало розуміння важливості проблеми Карпатської України напередодні вибуху другої світової війни.
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ{104}
Розповідь про стан українського національного руху напередодні першої світової війни можна почати з аналізу двох подій, які відбулися на початку 1914 року майже одночасно у Києві та Львові, столицях українських земель у Росії та Австро-Угорщині відповідно.
Міністр внутрішніх справ Росії Микола Маклаков заборонив публічно відзначати століття від дня народження національного поета України Тараса Шевченка (1814–1861). 10–11 березня (за новим стилем) у Києві пройшли демонстрації протесту. Організовані студентським комітетом, вони дістали широку підтримку серед населення, й число демонстрантів вимірювалося десятками тисяч. Щоб розсіяти натовп, влада змушена була вдатися до кінної поліції та загонів козаків. Подібні виступи відбулися і в інших містах України. Вони стали першим свідченням того, що національний рух на середньо-східній (Підросійській або Наддніпрянській) Україні вилився на вулиці. Про події 10–11 березня широко інформувала російська преса, вони стали приводом до дебатів у Думі. Російскі делегати висловлювали побоювання в зв’язку з цим разючим виявом сили українського руху.
Один з організаторів київських демонстрацій Микола Ковалевський так відгукувався про них у своїх спогадах:
“Це був імпонуючий перегляд зросту українських національних сил. Ці демонстрації були показником глибоких змін у самій структурі українського визвольного руху. Це вже не було етнографічне культурництво з його аматорськими виставами, вишивками і сентиментальними мелодрамами... Нові сили увійшли до українського визвольного руху, і він став дійсно масовим в точному значенні цього слова”[690].