Вищенаведені твердження вимагають певних застережень. Культурне відродження початку XIX століття на Лівобережній Україні не зазнавало жодних переслідувань. Царська влада просто ігнорувала його, розглядаючи як вираз нешкідливих провінційних почуттів. Щойно викриття Кирило-Мефодіївського братства вказало урядові на українську загрозу, тому й повелися з братчиками відповідним чином. Другим основним антиукраїнським заходом став Валуєвський указ 1863 року, а згодом — горезвісний Емський указ (1876), який повністю заборонив публікації українською мовою, та українську культурну і просвітницьку діяльність[694]. Протягом наступних тридцяти років аж до революції 1905 року Російська імперія не дозволяла жодного відкритого вияву українського національного руху. Щоправда, царське самодержавство не було тоталітарним, тому людям, озброєним рішучістю, терпінням та обережністю, вдавалося знаходити тріщини у стінах “тюрми народів”. Наприклад, академічна наука користувалась у старій Росії відносною свободою. І до, і після зловісного 1876 р. вийшло багато цінних книжок у галузі українознавства. Написані російською мовою, вони залічувалися до досягнень російської науки, проте не давали згаснути полум’ю української інтелектуальної традиції.
Український національний рух страждав не лише від російського уряду, а й від ворожості російського суспільства. Якщо говорити про рівень простолюду, то український та російський селянин відрізнялися (як відзначив Дональд Маккензі Воллас) “мовою, одягом, традиціями, народними піснями, прислів’ями, фольклором, домашнім устроєм, способом життя та громадською організацією”[695]. “Хохол” і “кацап” ніколи не вважали, що належать до одного народу. Але освічене російське суспільство абсолютно поділяло офіційну доктрину триєдиної руської (“русской”) народності. У цьому відношенні ліберальний і навіть революційний російський інтелігент мало чим відрізнявся від царського бюрократа. Звичайно, зустрічалися і рідкісні винятки, такі як Герцен і ряд об’єктивних вчених-гуманітаріїв, серед яких слід згадати О. М. Пипіна, Ф. Ю. Корша, О. А. Шахматова, які культивували співчутливе зацікавлення українознавством. Однак переважала постава, що її продемонстрував “батько” радикальної російської інтелігенції Віссаріон Бєлінський, який ще в 40-х рр. XIX ст. паплюжив Шевченка й радо аплодував покаранню кирило-мефодїївських братчиків[696].{105} Лише частина російських радикалів виявляла свою антиукраїнську упередженість, як Бєлінський, із брутальною щирістю, а назагал їхнє ставлення до національних прагнень українців звичайно коливалося між байдужістю, насмішкуватою поблажливістю та тонко замаскованою ворожістю. Український політичний теоретик Михайло Драгоманов (1841–1895), який, перебуваючи на еміграції в Женеві, зустрічав багатьох відомих російських революціонерів, зауважив, що
“їхня псевдокосмополітична проповідь спрямована... не проти тих, хто гнобить чужі національності, а проти тих, хто відбивається від гноблення”[697].
Критика Драгоманова була спрямована проти російських революціонерів-народників, але стан речей не змінився з появою марксизму. Один мемуарист писав про Георгія Плеханова, основоположника російського марксизму:
694
Savchenko F. The Suppression of Ukrainian Activities in 1876. — Munich, 1970 (перевидання, з додатком інших матеріалів, книги: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. — К., 1930).
695
Wallace D. M., Sir. Russia on the Eve of War and Revolution. — New York, 1961. — P. 195.
696
Swoboda V. Shevchenko and Belinsky // Slavonic and East European Review. — Vol. 40. (December 1961). — P. 168–183.
697
Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрате политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. В. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1905. — Т. 1. — С. 145.