“Будь-які сепаратизми [він] буквально ненавидів. До українофільства він ставився з презирством і вороже. У ньому глибоко жив великоруський унітарист і нівелятор... З Драгомановим він був у відвертих ворожих стосунках... До Шевченка й українофілів він ставився звичайно з більшою ненавистю, аніж навіть, наприклад, до Каткова”[698].
Царський гніт у поєднанні з ворожістю російського суспільства витворив несприятливе середовище, у якому український національний рух міг рухатися вперед лише повільними кроками. Впродовж десятиліть основними провідниками його ідей були т. зв. громади — неформальні гуртки без чіткої структури, що існували у більшості українських міст і складалися переважно з інтелігенції та службовців. Загальне число членів громад ніколи не перевищувало декількох сотень[699]. Наприкінці XIX ст. потрібно було мати сильну віру, щоб підтримувати в собі впевненість щодо майбутнього української справи. Щоправда, маси селянства зберегли свою рідну мову та народну культуру. Але вони були в основному неписьменні, позбавлені модерної громадянської та національної свідомості й політично аморфні. Окрім невеликої групи самовідданих патріотів, все, що підіймалося вище народного рівня, було — або здавалося — зрусифікованим. Кажу “здавалося” тому, що прихований комплекс українця жив у душах величезної кількості на вигляд покірних “малоросів”. Суспільно-економічні зміни та наближення політичної кризи самодержавства мали запропонувати новий вихід для цих прихованих сил.
Внаслідок придушення українського руху в Російскій імперії центр його тяжіння перемістився до австрійської Галичини[700]. Спочатку українські перспективи там були аж до знеохочення непривабливими. До анексії Австрією Галичина протягом чотирьох століть належала Речі Посполитій, і місцеве українське (руське) населення не мало козацької традиції, з якою виросло національне відродження на Наддніпрянській Україні. Культурно-національний рух почався серед галицьких українців лише у 30-х роках XIX ст., тобто на ціле покоління пізніше, ніж на Лівобережжі. Скромний політичний дебют галицьких українців відбувся слідом за австрійською революцією 1848 р., але успіхи поляків у 1860-х рр. звели їхні досягнення майже нанівець. Варто пам’ятати, що Галичина не була етнічно однорідною. Приблизно по річці Сян проходила межа між більшою, східною частиною провінції, в якій переважали українці, (хоча була тут і чимала, яких 20 відсотків, польська меншість) та західну, польську частину. В цілому по Галичині обидві національності перебували кількісно у приблизній рівновазі, але поляки мали економічну, культурну та політичну перевагу. Галичина в очах поляків була частиною історичної польскої держави, яку в належний час треба буде повернути майбутній відновленій Польщі. Як і росіяни, поляки не сприймали саму ідею існування окремої української національності, відмовлялися ставитись до українців як до рівних партнерів і мали твердий намір тримати їх у національно та соціально другорядному становищі.
Майже століття після того, як Габсбурзька імперія анексувала Галичину у 1772 р., краєм управляли німецько-австрійські чиновники. Однак у 1867 р., після австро-угорської угоди, Відень передав контроль над Галичиною в руки поляків. Поляки панували в державній адміністрації, очолюваній намісником, яким завжди був представник польської аристократії, та в автономних крайових інституціях, що перебували під юрисдикцією Сейму. Державна служба та судочинство були польськими і за персоналом, і за офіційною мовою. Виборча система, заснована на представництві окремих груп згідно з їхніми економічними інтересами (курій) та непрямому голосуванні, надавала великі переваги полякам. Ця система, а також передвиборні махінації, адміністративний тиск і повсюдна корупція позбавляли українське представництво у віденській Державній раді та в Галицькому сеймі будь-якої політичної ваги. “Галицькі вибори” стали притчею во язицех по всій Австро-Угорщині. Українців систематично не допускали до вищих адміністративних посад, дуже обмежували можливості отримати освіту. Парламент, у якому більшість становили поляки, перешкоджав створенню українських середніх шкіл. Вищі освітні заклади були повністю польськими, за вийнятком декількох україномовних кафедр у Львівському університеті. Варто додати, що Галичина, страждаючи від аграрного перенаселення, була економічно відсталим краєм з низькими темпами індустріалізації та урбанізації[701]. На зламі століть економічне становище українських мас під австро-польською владою було, можливо, гіршим, ніж під російською.
698
Тихомиров Л. Воспоминания (1927); цитується за: Kucharzewski J. The Origins of Modem Russia. — New York, 1948. — P. 451.
700
Рудницький-Лисяк І. Українці в Галичині під австрійським пануванням (див. с. 413–450 цього тому).
701
Свєжинський П. В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX — на початку XX ст. — Львів, 1966.