Постає питання, як, незважаючи на всі ці перешкоди, Галичина змогла стати центром українського національного руху. Але були й деякі важливі позитивні чинники. По-перше, релігійна ситуація в краї загострювала в українців почуття національної окремішності[702]. Фактично всі галицькі українці належали до греко-католицької (уніатської) церкви Східний обряд чітко відрізняв їх від польських сусідів, водночас зв’язок із Римом захищав від впливу російського православ’я (спільна православна релігія чи не найміцніше прив’язувала наддніпрянських українців до Росії). Греко-католицька церква як окрема інституція спочатку не ототожнювала себе з українською національною справою, а її світогляд був радше “рутенським”, тобто вузькопровінційним і позначеним надмірною вірнопідданістю до Габсбургів. Пізніше сталися зміни, і під керівництвом визначної особистості — Андрея Шептицького (1865–1944), галицького митрополита від 1900 р., греко-католицька церква стала тісно пов’язана з боротьбою України за незалежність[703].
Іншою перевагою українського руху в Галичині була та обставина, що він діяв у конституційній державі. Незважаючи на всі вади австрійської конституційної системи, особливо те, як застосовувала її польська адміністрація в Галичині, українці користувалися там певними мінімальними громадянськими правами. Вони мали змогу видавати книжки та газети, утворювати різноманітні товариства, проводити громадські зібрання. Вибори давали можливість політично мобілізувати маси. Українські депутати у парламенті та сеймі могли принаймні висловлювати скарги від імені своїх виборців. Умови відкритого політичного життя забезпечували вишкіл провідників, які набували майстерності в організаційних справах і парламентських процедурах. Все це давало галицьким українцям відчутні переваги над їхніми співвітчизниками в Росії, де до 1905 р. національний рух був загнаний у підпілля.
Третім позитивним чинником була та допомога, яку національний рух у Галичині одержував з середньо-східної України. Після Емського указу східноукраїнські письменники почали регулярно дописувати до галицької періодики і друкувати свої твори у Львові. Два уродженці Наддніпрянської України, Михайло Драгоманов і Михайло Грушевський, справили на розвиток Галичини найбільший вплив. Драгоманов у 1870–1890 рр. був наставником групи поступових галицьких українських інтелектуалів[704]. До цієї групи належав, зокрема, й Іван Франко (1856–1916), найвизначніший західноукраїнський письменник, а також видатний учений і публіцист. Послідовники Драгоманова у Галичині заснували у 1890 р. Русько-українську радикальну партію, яка стала першою модерною українською політичною партією. Її програма охоплювала аграрні реформи, політичну демократію та антиклерикалізм. Грушевський був першим визначним східним українцем, який поселився у Галичині. Запрошений у 1894 р. на кафедру історії Львівського університету, він став також головою Наукового Товариства імені Шевченка. Ця установа, заснована на пожертви з Наддніпрянської України, під енергійним керівництвом Грушевського розвинулася у важливий дослідницький та видавничий центр — фактично, неофіційну українську академію наук.[705]
Ці імпульси з середньо-східної України видозмінили світогляд національного руху у Галичині, позбавивши його вузького провінціалізму і забезпечивши всеукраїнською ідеологією. Допомога, яку галицькі українці отримували від своїх співвітчизників зі Сходу, додала їм сил у протистоянні з деспотичними сусідами-поляками. У свою чергу, поява сильної та динамічної української спільноти у Галичині накладала відбиток, особливо після 1905 р., на українські землі в Росії. Так сформувалася концепція Галичини, як “українського П’ємонту”: маленького краю з великою місією, покликаного стати географічною базою і плацдармом визвольної боротьби всього українського народу.
Для українського національного руху у Галичині двадцять п’ять років перед вибухом першої світової війни були періодом неухильного просування на всіх фронтах. Один із тогочасних польських публіцистів влучно охарактеризував такий розвиток подій як “українське завоювання”. Завоювання було перш за все внутрішнім і полягало у проникненні в широкі маси українців модерної національної свідомості. Це досягалося через постійно розширювану мережу народних товариств: освітніх, професійних, господарських, напіввійськових та ін. Участь у таких товариствах, місцеві філії яких сягали кожного містечка й села, давало селянам нове почуття людської гідності. Були також помітні ознаки покращення господарського стану українського населення завдяки поширенню сільскогосподарської освіти, кредитним спілкам, квітнучому кооперативному рухові, організованій сезонній чи постійній еміграції до Західної Європи й Північної Америки та відкупові землі у заборгованих польских великих поміщиків.
702
Сохоцький І. Що дали греко-католицька Церква і духовенство українському народові. — Філадельфія, 1951.
703
Borschak Е. Un prélat ukrainien, le Métropolite Cheptyckyj. — Paris, 1946; Korolevskij C. Métropolite André Szeptyckyj. — Rome, 1964.
704
Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. — Київ, 1971.
705
Дорошенко В. Огнище української науки: Наукове товариство імені Т. Шевченка. — Нью-Йорк, Філадельфія, 1951; Винар Л. Михайло Грушевський як голова Наукового товариства ім. Шевченка // Український історик. — 1969. — N 1–3 (21–23).