У політичній сфері тепер стало можливим розпочати систематичний, наполегливий наступ на польську гегемонію в Галичині. Він був пов’язаний з боротьбою у межах всієї імперії за демократизацію австрійської конституційної системи Поворотним пунктом у цій боротьбі стала виборча реформа 1907 р., яка ввела загальне виборче право для всіх дорослих чоловіків у виборах до віденської Державної ради. Українська парламентська репрезентація зразу ж збільшилась утричі, незважаючи на той факт, що в результаті хитрих передвиборних махінацій українці все ще мали далеко менше представництво, ніж польська частина населення Галичини.
Протягом наступних п’яти років, від 1908 р. до 1913 р., боротьба сконцентрувалась на питанні реформи виборчого закону до Галицького сейму та крайового статуту. Умови в Східній Галичині часом наближалися до стану польсько-української громадянської війни Виразом дедалі більшого напруження стало вбивство у 1908 р. українським студентом галицького намісника графа Анджея Потоцького. У цей час, на відміну від 1860-х років, Відень не хотів більше жертвувати українцями на користь польських інтересів. Не накидаючи жодного розв’язання проблеми згори, центральний уряд пропонував свої послуги як посередницькі. Результатом тривалих переговорів був лютневий компроміс 1914 р., згаданий на початку цієї статті. Невідомо, як би діяв цей компроміс на практиці, коли б не втрутилася війна. Проте видається найправдоподібнішим, що після усунення штучних перепон, які в минулому стримували поступ українського національного руху, українці за декілька років могли досягти політичної переваги у Східній Галичині.
Протягом багатьох років поляки перешкоджали створенню українського університету у Львові Українська кампанія за національний університет розпочалася у 1898 р.[706]. У 1913 р. позитивне вирішення цього питання здавалося вже дуже близьким, й остаточне рішення (у вигляді імператорського рескрипту) відкладено лише з технічних причин. Заснування українського університету в Галичині повинно було дістати глибокий відгук і на Наддніпрянській Україні. Англійський журналіст Генрі Вікгем Стід так тлумачив політичне значення проблеми українського університету:
“Цей університет задумано не лише як засіб поширення вищої освіти серед [австрійських] русинів, але і як інструмент агресивної “культурної” політики проти Росії”[707].
Східноукраїнський історик і громадський діяч Дмитро Дорошенко, який після десятирічної перерви на початку літа 1914 р. знову приїхав до Галичини, був вражений досягненнями українського руху:
“Як усе повиростало, як поширилось!.. Коли я побачив львівських знайомих, почув їх настрої, довідався про сподіванки і плани, то поступ, який зробило українське життя в столиці краю за ці десять років, уявився мені зовсім ясно: українці вже ставали тут у Галичині державною нацією, вони вже були на дорозі до того, щоб почувати себе господарями на своїй рідній землі”[708].
Повернімося до середньо-східної України[709]. Посилення української діяльності тут стало помітним у 1890-х рр. У 1900 р. група студентів Харківського університету заснувала підпільну Революційну українську партію (РУП), яка, використовуючи Галичину як базу для своїх дій, розгорнула жваву пропагандистську кампанію серед селян та міських робітників. У 1905 р. вона прийняла марксистську програму і змінила свою назву на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Рівень національної свідомості українських мас був ще настільки низьким, що, коли розпочалася революція 1905 р., вона не набрала на Україні виразного національного забарвлення. Однак одним із результатів революції стало скасування дискримінаційних обмежень Емського указу. Чи не наступного дня почали виходити українські газети, журнали та книжки, виникли різноманітні українські культурні й освітні товариства. Особливо важливими серед них були організації “Просвіти”, які будувалися за галицьким зразком. Хати-читальні стали громадськими і культурними центрами в селах і містечках по всій країні. Якщо говорити про політичну сферу, то в Першій і Другій Державних Думах (відповідно у 1906 і в 1907 рр.) існували українські фракції з 40–50 депута тів. Українські члени Другої Думи підготували проект закону про автономію України, але цей законодавчий орган невдовзі розпущено, тож документ не був поставлений на порядок денний.
706
Мудрий В. Боротьба за вогнище української науки на західних землях України. — Львів, 1923.
709
Щеголев С. Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. — Киев, 1912; Дорошенко В. Українство в Росії. — Відень, 1917; Лотоцький О. Сторінки минулого: В 4 т. — Варшава, 1932–1939.