Царський уряд не відмовився від своєї підставової тези щодо українського питання: доктрини триєдиної руської (“русской”) нації, з якої логічно випливало невизнання окремої української національності. Уряд твердо опирався навіть найскромнішим українським національно-культурним вимогам. Наприклад, він не дозволяв навчання українською мовою навіть у початкових школах. Після 1907 р., знову відчуваючи себе в змозі контролювати ситуацію, царський режим відновив свою традиційну репресивну політику стосовно українського руху. Зміна виборчого закону, накинута імператорським декретом 1907 р., надавала перевагу в законодавчих органах вищим класам, які на Україні були російськими або зрусифікованими. Внаслідок цього у Третій і Четвертій Думах не зорганізувалися українські клуби, хоча й були окремі прихильні до української справи люди, які належали до різних російських партій. Губернатори розпускали українські товариства (особливо ті, що користувалися популярністю в масах, такі як “Просвіта”) з найменшого приводу. Постійні конфіскації доводили українські періодичні видання до банкрутства, а їхні передплатники в губерніях зазнавали переслідувань з боку місцевих властей[710].
Аби підтримати розхитані підвалини царського режиму, уряд на чолі з прем’єр-міністром Петром Столипіним уклав союз з войовничим великоросійським націоналізмом. За підтримки адміністрації на Україні були створені “чорні сотні” та шовіністичні російські організації, як-от Клуб російських націоналістів у Києві. Вони вели галасливу і часто непристойну антиукраїнську, а також антисемітську пропаганду. У той час термін “мазепинство” введено в широкий обіг як принизливий ярлик для українського руху. Це слово утворене з імені гетьмана Івана Мазепи, який у 1708 р., під час Великої Північної війни, перейшов з російського на шведський бік. Малося на увазі, що українські патріоти, як і званий Іудою Мазепа, — зрадник на утриманні іноземних держав. В руслі політики неославізму, започаткованої близько 1907 р., царський уряд і праві російські організації намагались уразити український рух у самій його твердині. Фінансова і моральна підтримка щедро посипалась на галицьких русофілів, вмираючу групу “руських” ультраконсерваторів, які виступали з ідеєю єдності руської (“русской”) нації від Карпат аж до Камчатки Безплідні інтриги галицьких русофілів захищала частина польської адміністрації краю. Польська націонал-демократична партія, яка була однаково впливовою як у підросійській Польщі, так і в Галичині, виступала за узгодження російських і польських зусиль, спрямованих на знищення спільного українського ворога[711].
Проте український рух уже годі було стримати. Росія стала напівконституційною державою, і масові репресії у стилі Емського указу були неможливі. Коли адміністрація чинила перешкоди українським товариствам або закривала їх, віднаходилися нові форми діяльності. Наприклад, кооперативний рух робив великі успіхи в усіх частинах Росії, але на “Півдні” його контролювали українці[712]. Київські вуличні демонстрації у березні 1914 р. у зв’язку зі сторіччям від дня народження Шевченка засвідчили посилення українського руху. За десять років до того така подія була б неможлива.
Якщо ми спробуємо оцінити, наскільки просунувся вперед націотворчий процес на середньо-східній Україні до 1914 р., відповідь не буде легкою. Жодних докладних емпіричних досліджень цього питання досі не проводилося. Радянські історики, які мають доступ до відповідних, усе ще не торкнутих архівних матеріалів, неохоче беруться до цього завдання. Тому, розглядаючи дану проблему, мусимо скористатися з принагідних коментарів тогочасних спостерігачів. Ці уривчасті свідчення дозволяють нам зробити декілька пробних узагальнень.
Насамперед зацитуємо зболений крик одного з провідних членів київського Клубу російських націоналістів А. Савенка, який писав у 1911 р.:
“Мазепинський рух росте. З цим треба згодитися. [Зі своєї галицької бази] мазепинство розлазиться по цілій південній Росії ...Полум’я пожежі вже розлазиться по всій Малоросії”[713].
711
Lozynsky М. Die russische Propaganda und ihre polnischen Gönner in Galizien. — Berlin, 1914.
713
Киевлянин. — 1911. — N 318. — 17 ноября. Цит. за: Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). — С. 248–252.