Можна було б і не зважати на цей панікерський голос російського суперпатріота (і, що типово, ренегата-українця). Якщо, однак, узяти до уваги те, що відбулося на Україні лише за кілька років потому, у 1917-му, то треба визнати, що в Савенковому діагнозі була частка правди.
З іншого боку, маємо спогади українського студентського активіста Дмитра Солов’я, який у 1914 р. прибув до Полтави. Його охопила зневіра, коли побачив масштаби русифікації цього історично українського міста, нечисельність і пасивність місцевої української інтелігенції[714]. Як можна узгодити два таких протилежних погляди, що їх висловили Савенко та Соловей?
Можливо, найближчий до істини Євген Чикаленко, видавець київської україномовної газети “Рада”. У 1913 р. він відзначив у своєму щоденнику, що у провінційних містечках, де ще покоління тому навряд чи можна було почути російську мову, тепер вона переважає. Але й число національно свідомих українців щороку зростає[715]. Стосовно соціального складу українського руху Чикаленко писав, що його найактивніші діячі належать до т. зв. “третього стану” — тобто сільської інтелігенції та напівінтелігенції. Фінансову підтримку український культурницькій діяльності надавали окремі представники буржуазії, що походили з простолюду.
“В селянстві... [національна] свідомість за останні роки дуже поширилась, поглибилась. Є села, в яких майже всі селяни свідомі націоналісти, навіть шовіністи українські; це залежить від учителя, чи від фершала, який пробудив у них ту свідомість”[716].
Варто додати, що різні регіони країни були охоплені національним рухом різною мірою. Рух здобув вплив у Київській, Чернігівській та Полтавській губерніях, проте мало зачепив інші частини України, особливо етнічно змішане чорноморське узбережжя та промисловий Південний Схід.
Слід наголосити на ще одній важливій різниці між середньо-східною Україною і Галичиною. В Галичині лінія, що розділяла поляків та українців, була чітка і ясна, незважаючи на часті змішані шлюби. Треба було бути або поляком, або українцем, але не обома відразу. Тим часом російсько-українська диференціація залишалася мінливою і часто розпливчастою. Наприклад, усі російські політичні партії діяли на Україні і знаходили підтримку не лише серед російської меншості, але й серед частини корінного українського населення[717]. Участь у російській політичній і культурницькій діяльності не виключала існування залишкової української свідомості. Однак поширеність таких гібридних форм національної ідентичності вказувала на те, що українському рухові було ще далеко до осягнення своєї мети.
Настав час зробити певні висновки. За період, що передував першій світовій війні, український національний рух досяг, безумовно, значних успіхів. Але в цілому, за винятком малої галицької частини, Україна в 1914 р. ще не стала повністю скристалізованою нацією. Аби закріпити досягнуте, потрібен був мирний період. Натомість розпочалася війна. Війна і наступна революція прискорили націотворний процес, але водночас поклали на молоду націю величезний тягар, який перевищував її сили. Я говорю про завдання побудови незалежної держави у країні, яка доти не мала початкових шкіл із рідною мовою викладання.
717
Elwood R. C. Russian Social Democracy in the Underground: A Study of the RSDRI in the Ukraine, 1907–1914. — Assen, The Netherlands, 1974.