Вибрані проблеми можна звести до восьми (дев’яти):
1. Концепція та проблеми “історичних” та “неісторичних” націй;
2. Інтелектуальні початки нової України та структура української історії 19 ст.;
3. Проблема інтелігенції та інтелектуального розвитку в Україні 19–20 ст.;
4. Галичина під володінням Габсбургів та її внесок в українські змагання за державність;
5. Українська революція 1917–1921 рр. та Четвертий Універсал на тлі історії української політичної думки, або автономія чи самостійність;
6. Україна в радянській системі;
7. Міжвоєнний галицько-український націоналізм;
8. Українці та їхні найближчі сусіди поляки та росіяни;
(9. 1848 рік у Галичині: оцінка політичних памфлетів. Матеріял зібраний, але тема залишилася неопрацьованою).
Іван сумлінно вивчав друковані (а частинно рукописні) першоджерела до історії української суспільно-політичної думки від 1848 до 1940 років. Як уже підкреслено, він “виріс” на західньоевропейських інтелектуальних течіях та все творче життя слідкував за їхнім розвитком. Він також не почував себе чужим у польських інтелектуальних колах і плекав тісні особисті зв’язки з польськими вченими. Зате російський імперський та більшовицький світи залишилися йому психологічно чужими. Хоч він їх студіював, але сприймав світ часто крізь призму західньоєвропейського спостерігача.
Іван недоцінював, як я уже згадував, патримоніяльної основи у структурі політичних творів Slavia Orthodoxa (вживаючи терміну Ріккардо. Піккіо (Picchio), незалежно від того, чи то мова про Київську Русь, Галицько-Польську, Литовську Русь до 1569 р. і, врешті, про Московське Велике Князівство (царство) та Російську імперію). Також він підходив до вивчення явищ у Східній Европі, вживаючи західніх критеріїв, незалежно від того, чи предметом був середньовічний феодалізм, чи інтелігенція 19 ст.
Якби мене спитали, який із есеїв Івана найкраще підсумовує його інтелектуальні досягнення та історичну перспективу, а разом з тим є цінним внеском у історіографію, я без вагання назвав би англомовну версію його студії “Четвертий Універсал та його інтелектуальні попередники”, що вийшла у томі Гарвардської серії, присвяченому українській революції 1917–1921 рр. за редакцією Тараса Гунчака. Ніхто до Івана так чітко й логічно не конкретизував ту величезну революцію у способі думання українських політичних діячів і мислителів протягом неповного року (березень 1917 — січень 1918): від переконливих і сумлінних оборонців автономії — до рішучих борців за самостійність.
Одна з перших друкованих праць Івана має форму діялогу. Я маю на увазі його “Розмову про барокко”, яка з’явилася у Львові у 1943 р. в журналі “Наші дні” (передрукована у збірці “Між історією й політикою”).
Невипадково, що він, вперше виступаючи на публічній арені, вживав діялог. Діялог і його роля як “комунікатора” вільної мислі до кінця залишилися основним змістом його життя. Свій діялог Іван реалізував у різноманітних формах. Із них я назву п’ять, які мені здаються основними.
Перше — це особисті зустрічі з друзями — старими та новими, своїми й чужими, цікавими гістьми тощо.
Ті зустрічі мали продовження в другій формі діялогу.
Усе своє свідоме життя Іван вів дуже велику кореспонденцію українською, польською та західньоєвропейськими мовами. Там, як і в особистих розмовах, він торкався проблем, що в нього виникли та над розв’язкою яких він працював. Крім того, він обмінювався інформаціями про книжкові появи, людей і події. До своєї кореспонденції він ставився надзвичайно серйозно: зберігав копії своїх найважливіших листів, а листи своїх кореспондентів тримав у педантичному порядку. У його архіві, переданому Канадському інститутові українських студій, зберігається декілька томів, впорядкованих азбучно за прізвищами кореспондентів{15}. Ця кореспонденція, що охоплює сорок років, буде унікальним джерелом для майбутнього історика не тільки української суспільно-політичної думки, але й усього українського культурного життя на цьому континенті. Треба сподіватися, що інститут візьме на себе видання зібрання кореспонденції Івана, з яким можна порівняти хіба велике листування його попередника та об’єкта його дослідів Драгоманова, яке, на щастя, хоч і неповністю, але було своєчасно видане.
Третя форма діялогу, спеціяльно плекана Іваном, — це публічні дискусії. Він старався не оминати жадного міжнародного конгресу істориків і славістів, а також брав участь майже в усіх крайових наукових конференціях та симпозіюмах. Дуже часто він виступав з доповідями, але, як правило, завжди брав слово в дискусіях.