ого виступи просто електризували учасників. Він говорив на теми, які добре розумів, його формулювання відзначалися стислою логікою, і хоч він не раз бував гострим у полеміці, але ніколи не переходив меж пристойности. (Я мушу признатися, що з насолодою прислуховувався до його виступів, навіть якщо він виступав проти моєї концепції).
Як четверту форму діялогу хочу назвати конференції, сімпозіюми та наради, ініціятором яких виступав Іван та які сам проводив у життя. Доки він жив на сході Америки, велика частина історичних конференцій нашої Академії були його дітищем. Одна з останніх конференцій, ним створених, це українська конференція в Лондоні (Онтаріо), плодом якої є переломова збірка есеїв та дискусій, яких жоден історик не може оминути. Маю на увазі том, що вийшов під редакцією Івана, “Rethinking Ukrainian History”.
Врешті, остання, мабуть, і чи не найважливіша форма діялогу. Де б і в яких обставинах Іванові не доводилося жити, чи то були Берлін або Прага під час війни, чи Ля Салль коледж, що накладав на нього велике ярмо викладових обов’язків, Іван спромагуався знаходити спосіб і час, щоб виявити, де в даномі місті є якась група інтелектуально зацікавлених людей, що періодично зустрічалися. Він мав талант здобути доступ до такого приватного клюбу і невдовзі ставав одним із основних рушіїв інтелектуальних зібрань. Крім то-го, він не обминав жодного виступу визначного представника гуманітарних чи суспільних наук, зокрема гостя з Европи.
Але Іван не обмежувався такими формами, що існували. Виявивши себе як надхненний учитель, він збирав біля себе молоді таланти, які він звичайно сам відкривав, впроваджуючи їх у таїни інтелектуального царства. Гарвардська українська програма багато чому завдячує своїм успіхом йому. Це ж він відкрив, підготував і послав до нас Ореста Субтельного та Зенона Когута, які за цей час стали відомими вже українськими істориками.
Невблаганна смерть забрала від нас Івана якраз у той час, коли його приватні та фахові справи знайшли дуже позитивне розв’язання й надали йому можливість віддатися майже всеціло реалізації своїх наукових задумів, тим разом монографічного формату. На превеликий жаль, доля розпорядилася інакше. Іван відійшов від нас передчасно. Але те, що він залишив — його друкована творчість та ті різні форми його діялогу — забезпечать йому гідне місце в пантеоні української суспільно-політичної думки та думки взагалі.
ВІД УПОРЯДНИКА
Наприкінці свого життя Іван Лисяк-Рудницький виношував ідею написати книгу “Формування української нації: історія та інтерпретації”. Хронологічно ця робота мала обіймати весь історичний розвиток України — від античності аж до післявоєнної (після 1945 р.) доби. Події української історії у ній мали бути поміщені в загальний східноєвропейський та євразійський контекст, особливу увагу передбачалося звернути на взаємодію між Україною та сусідніми народами. Центральною темою мала бути формування новітньої української нації, з оцінкою соціальних, політичних та інтелектуальних факторів, які визначали цей процес.
По суті справи, мова йшла про написання нової синтези української історії, яка б узагальнила творчий доробок ученого за майже сорок років його наукової діяльності. На жаль, цьому плану (як, зрештою, ще декільком іншим цікавим проектам Івана Лисяка-Рудницького) не довелося здійснитися: його раптова смерть перекреслила усі творчі задуми. Проте розсіяні у багатьох наукових і публіцистичних виданнях статті Івана Лисяка-Рудницького дозволяють відтворити його погляди на ключові моменти українського історичного процесу.
У двотомне видання “Історичних есе” Івана Лисяка-Рудницького ввійшли статті з двох його раніших книжок, а також інші праці, написані й опубліковані у 1943–1984 рр. Троє з них (“Зауваження до коментаря проф. В. Сукенніцького”, “Українські відповіді на європейське питання” і “Що робити?”) публікуються вперше на основі машинописних текстів, що зберігаються в архіві автора. При доборі статей до цього видання ми керувалися бажанням якнайповніше представити його наукову спадщину та різноманітність дослідницьких інтересів. При цьому постійно доводилося рахуватися з тим, що окремі його статті мають різні варіанти Іван Лисяк-Рудницький дуже доскіпливо ставився до своїх текстів, постійно доробляючи та розвиваючи їх у нових публікаціях. В окремих випадках час від написання першого варіанта статті до її друку міг становити до десяти років. З усіх існуючих варіантів однієї і тієї ж статті ми вибирали найостанніші, найповніші авторські публікації. Виняток зроблений лише для статті “Консерватизм”, яка подається за первісною, україномовною публікацією, оскільки саме в ній (а не в пізнішій англомовній публікації) знайшли найповніше відображення світоглядні і політичні позиції автора.