Моя особлива подяка Володимирові Куликові за його кропітку роботу при вивіренні точності й мовному редагуванні перекладів.
Зрозуміло, що всі названі вище люди не несуть відповідальності за ті можливі недоліки, які виникли при перекладі текстів та упорядкуванні книги. Якщо можна розділити загальну відповідальність за стан цього видання, то всі згадані особи спричинилися до його найкращих моментів, тоді як автор цих рядків, безумовно, повністю відповідає за найслабші місця.
Пропонуємо цю книгу увазі шановних читачів з надією, що вона спричиниться до вироблення об’єктивного погляду на нашу історію і служить поштовхом для дальших творчих пошуків не лише в галузі академічної науки, але й у виробленні модерної української політичної думки.
ЯРОСЛАВ ГРИЦАК,
Львівський державний університет ім. І. Франка
УКРАЇНА МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ{16}
Завдання, що його ставить собі дана доповідь, — це спроба схарактеризувати Україну з типологічного погляду та здефініювати ті риси, що визначають її як історичну одиницю. Я цілком свідомий ризикованости цього почину та небезпек, що криються в дешевих узагальненнях. Тому намагатимуся не виходити поза межі того, що можна перевірити емпірично.
Ще заки пірну в тему, хотів би коротко з’ясувати мої теоретичні засновки. Я вірю в існування чогось такого, що згрубша можна назвати “національним характером”. Однак це не треба фальшиво розуміти в натуралістичному сенсі. Бо це явище належить до суспільно-культурної, а не до біологічної сфери. Національний характер тотожний із своєрідним способом життя, комплексом культурних вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народові. Національний характер формується історично, й можна визначити ті фактори, що спричинилися до його постання. Після того, як національний характер встиг скристалізуватися, він звичайно виявляє чималу стабільність і уміння відкидати або асимілювати підривні впливи. Дуже важлива наступна обставина: національний характер, або культурний тип, не являє собою чогось абсолютного, унікального й оригінального, але радше індивідуальну комбінацію прикмет, які широко поширені у світі й спільні багатьом народам. Це спостереження важливе з методологічного погляду. Оцінюючи подібності та різниці, що існують між націями, та застосовуючи порівняльну методу, ми спроможні здефініювати відносну оригінальність даного національного типу й ступінь його споріднености з іншими народами.
Заголовок цієї доповіді говорить про те, що Україна перебуває “між Сходом і Заходом”. Але яке значення даємо цим поняттям, “Схід” і “Захід”, у застосуванні до української історії?
Оскар Галєцький стверджує[2], що поняття “Захід” часто вживають як синонім “Европи”. Згідно з думкою Галєцького, це утотожнення означає підмінювання цілости частиною (т. зв. pars pro toto), що легко приводить до неясностей. У самій Европі можна легко відрізнити кілька географічних зон, що з них Західна Европа тільки одна. Захід у вужчому й точному розумінні — це атлантійська окраїна континенту: Англія, Франція, Нідерлянди. Але європейський суходіл обіймає й інші обшири, які не менше європейські й тому, в ширшому значенні слова, не менш “західні”, ніж атлантійська зона.
У формулі “Україна між Сходом і Заходом” поняття “Захід” стосується Европи в цілому. Україна “західня” остільки, поскільки вона становить органічну складову частину європейської спільноти народів. І тут не йдеться про простий факт фізичної географії. Для історика Европа — це щось більше, ніж великий півострів євразійського суходолу; вона — сім’я народів, які, не зважаючи на політичну роз’єднаність та часті жорстокі антагонізми в минулому, поділяють спільну культурну і суспільну спадщину. Не все, що географічно розташоване в Европі, належить до неї історично. Наприклад, колишня Оттоманська імперія, що впродовж кількох століть обіймала велику частину європейського континенту, напевне не входила до складу європейської спільноти. Це саме стосується мусулманських держав середньовічної Еспанії. Більшість істориків згідна з тим, що Московщину-Росію 14–17 століть не слід уважати за європейську по своїй суті країну. Загальновідомо, що “європеїзація”, чи пак “окциденталізація”, Росії наступила щойно внаслідок реформ Петра I. Але навіть багато російських мислителів вважали цю європеїзацію проблематичною.
2
Див. Oscar Halecki,