Іван Лисяк-Рудницький
ІСТОРИЧНІ ЕСЕ
Том 2
ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ ТА ЙОГО ІДЕОЛОГІЧНІ ПОПЕРЕДНИКИ{1}
У Четвертому Універсалі, що його 25 січня 1918 р.[1] прийняла Центральна Рада, революційний парламент України, були такі урочисті й пам’ятні слова: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу”[2].
Мета цієї статті - розглянути Четвертий Універсал як документ суспільної думки на тлі української інтелектуальної історії та політичних обставин того часу. Хочу зосередитися на основному пункті Четвертого Універсалу - проголошенні самостійності України. Інших його аспектів, таких, як конституційний устрій та суспільно-економічний лад Української держави, торкнуся лише побіжно.
Перш за все, треба пригадати, що не Четвертий Універсал був тим актом, який покликав до життя українську державність. Це зробив на два місяці раніше, 20 листопада 1917 р., Третій Універсал, який стверджував: “Однині Україна стає Українською Народною Республікою”. Однак разом із цим Третій Універсал зберігав федеративний зв’язок між Україною й рештою земель колишньої Російської імперії та навіть обіцяв “твердо стати на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка російська стала федерацією рівних і вільних народів”[3]. На відміну від цього, Четвертий Універсал заявляв про повне державне відокремлення України від Росії.
Третій і Четвертий Універсали віддзеркалюють два послідовні етапи українського державного будівництва. Але їх можна розглядати і як вияви двох різних, альтернативних концепцій української державності: федералістичної й самостійницької. У той час, коли був проголошений Третій Універсал, центрального всеросійського уряду вже не існувало. Отже, федералістичне спрямування цього акта було не накинуте ззовні, а цілком добровільне. Але впродовж короткого часу, що відділяє обидва універсали, щодо цього питання настало радикальне пересунення в мисленні керівників Центральної Ради. Щоб вповні усвідомити значення цього епохального перевороту, доведеться нам кинути оком на генезу ідей федералізму та самостійництва[4] в українській політичній думці.
Початків федералістичної концепції слід дошукуватися в ідеях деяких відламів декабристського руху, що були чинні на Україні на початку 1820-х, - особливо Товариства об’єднаних слов’ян[5]. У дозрілій формі бачимо її в програмових документах Кирило-Мефодіївського братства наприкінці 1840-х[6]. Ідеї кирило-мефодіївців мали вирішальний вплив на ідеологію українського національно-визвольного руху другої половини XIX і початку XX ст. Своє класичне теоретичне оформлення знайшло федералістичне вчення у творах найвизначнішого українського дореволюційного політичного мислителя Михайла Драгоманова (1841-1895)[7]. Цієї концепції дотримувалися і дві головні політичні течії, активні серед наддніпрянського українського громадянства напередодні першої світової війни, - соціал-демократична, що мала за свого ідеолога Миколу Порша (1877-1944)[8], та ліберально-народницька, головним речником якої можна вважати видатного історика Михайла Грушевського (1866-1934). У своїй брошурі “Якої ми хочемо автономії і федерації”, виданій у Києві 1917 р., на самому початку революції, Грушевський писав:
“Українці в політичній справі хочуть: утворити широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної російської республіки... Українці хочуть, щоб з українських земель російської держави... була утворена одна область, одна національна територія... Ся українська територія має бути зорганізована на основах широкого демократичного (не цензового) громадського самопорядкування, від самого споду (“дрібної земської одиниці”) аж до верху - до українського сойму. Вона має вершити в себе вдома всякі свої справи - економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в деяких справах, спільних для всієї російської держави, вона має приймати постанови її загального представництва, в котрім братимуть участь представники України, пропорціонально до її людности й людности всієї російської республіки”[9].
Політика Центральної Ради у перший період її існування повністю відповідала цій програмі.
1
Голосування щодо Четвертого Універсалу відбулося у Малій Раді (виконавчому комітеті Центральної Ради) під час нічного засідання 24-25 січня 1918 р. (за новим стилем); законопроект був прийнятий на ранок 25 січня. Однак документ був датований ранішим числом - 22 січня, тобто днем, на який попередньо було встановлено відкриття українських Установчих Зборів. Збори не змогли розпочати своєї роботи через вибух воєнного конфлікту між Совєтською Росією та Українською Народною Республікою (див.: Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції. - Відень, 1921. - Т. 2. - С. 106). Ця неправильна дата - 22 січня - традиційно пов’язується з прийняттям Четвертого Універсалу, і українці за межами УРСР святкують її як національний День незалежності. Термін “універсал” первісно вживався у XVII-XVIII ст. для прокламацій гетьманів та інших представників козацької старшини. Цей архаїчний термін Цен-тральна Рада відродила для своїх урочистих маніфестів, які адресувалися до всього народу України й містили в собі важливі заяви та ухвали конституційної ваги.
2
Між текстами Четвертого Універсалу, надрукованими в різних працях з історії української революції, є незначні розбіжності. Це дослідження грунтується на повному тексті Універсалів, які були надруковані у кн.: The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution / Ed. T. Hunczak. - Cambridge, Mass., 1977.
3
Див. текст Третього Універсалу в кн.: The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution. - P. 387-391.
4
Відповідні українські терміни такі: самостійність - політична незалежність країни, її статус суверенної держави; самостійництво - ідеологія та стан свідомості, спрямовані на досягнення незалежної національної державності; самостійник -той, хто підтримує програму самостійності. Англійська мова, здається, не має точних відповідників. Термін “nationalism” надто широкий і охоплює будь-які прагнення до національного самоствердження, навіть ті, які не передбачають повної політичної суверенності. Вживання терміна “independence” може викликати певне замішання, тому що він не лише стосується політичного статусу країни, але ft може мати інші значення. Наприклад, у часи революції існувала Українська партія самостійників-соціалістів. Але було б зовсім помилковим перекладати її назву як “party of independent socialists”, бо насправді малися на увазі не незалежні соціалісти, а прихильники самостійної України із соціалістичним внутрішнім ладом. Щоб уникати повторень, я залежно від контексту вживатиму як більш-менш синонімічні різні терміни: “independence”, “sovereignty”, “nationalism”, а також оригінальне українське слово “самостійність” та похідні від нього поняття. Варто з’ясувати ще одне питання, пов’язане із семантикою. Англійський термін “autonomy” означає самоуправління країни, яке може включати або не включати її повну незалежність. В українській, як і в інших слов’янських мовах, “автономія” означає самоуправління без повної державної незалежності.
5
Див.: Нечкина М. В. Общество соединенных славян. - Москва, Ленинград, 1927; Luciani G. La Société des Slaves unis (1823-1825). - Paris, 1963. Лучіані твердить (c. 66), що “Об’єднаним слов’янам... бракувало ідеї української національної окремішності від великоросійської національності”. Не вступаючи в детальну дискусію з цього питання, варто зазначити, що Об’єднані слов’яни, незалежно від недорозвинутого стану їхньої національної свідомості, належать до традиції української суспільної думки; вони мали помітний вплив на вироблення пізніших українських політичних програм у XIX ст. Див.: Гермайзе О. Рух декабристів і українство // Україна. - 1925. - N 6. - С. 25-38.
6
Див.: Luciani G. Le Livre de la Genése du peuple ukrainien. - Paris, 1956; Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество. - Москва, 1959.
7
Найповніше федералістична програма М. Драгоманова представлена у його роботі “Вольный союз - Вільна спілка: Опыт украинской политико-социальной программы” (Женева, 1884), передрукованій у кн.: Драгоманов М. Л. “Собраніе политическихъ сочиненій / Под ред. Б. Кистяковского: В 2 т. - Париж, 1905-1906. - Т. 1. - С. 273-375. Див. також: Rudnytsky I. L. Drahomanov as a Political Theorist // Essays in Modem Ukrainian History. - Edmonton, 1987. - P. 203-253 (див. c. 299-347 першого тому цього видання).
8
Про цього видатного українського інтерпретатора марксизму див.: Жук А Пам’яті Миколи Порша (1877-1944) // Сучасність. - 1962. - N 1. - С. 52-66. У своїх творах Порш намагався довести, що централізована структура російської держави гальмує економічний розвиток України і що фінансова та бюджетна політика російського уряду стосовно України нагадує політику колоніального визиску. “Книга Порша “Про автономію України” [Київ, 1909] була тоді єдиною публікацією, що з можливою у підцензурних умовах повнотою вияснювала національно-політичну сторону українського визвольного руху і мала великий вплив на формування національно-політичної думки не тільки в партійному середовищі [Української соціал-демократичної робітничої партії], а також серед широких верств української суспільности” (Там само. - С. 61).
9
Грушевський М. С. Якої ми хочемо автономії і федерації. - [Київ, 1917]; уривки з цієї статті передруковано в кн.: Грушевський М. С. Вибрані праці. - Нью-Йорк, 1960. - С. 142-149.